Письменниця Гільде Естбю та нейропсихологиня Ульва Естбю у книзі “У глиб за морським коником. Книжка про пам’ять, яка запам’ятається” запрошують пірнути у глибини людського мозку та спробувати розгадати найбільші таємниці пам’яті. Чи можемо ми цілком покладатися на власні спогади? Чи можливо жити зовсім без них? Як змінюється процес запам’ятовування, коли ми дорослішаємо? Як давати собі раду з травматичним досвідом? Чому ми запам’ятовуємо не все і для чого нам взагалі пам’ятати минуле? Сестри Естбю ставлять ще більше запитань і спілкуються з різними людьми, щоб дізнатися, як працює їхня пам’ять.

Серед інших, героями книжки стали оперний співак, блогерка, колишній слідчий, таксистка, потерпілий під час теракту на Утойї, група з десятьох дайверів, архітектор, кліматологи, дослідники мозку, письменниця та четверо гросмейстерів, а ще люди, які з різних причин втратили пам’ять чи мають труднощі з формуванням спогадів.

Авторки діляться мало-не-смертельним досвідом своєї сестри Тоньє, ставлять експеримент над власним видавцем і самі беруться за проєкт із ретельного запам’ятовування ста днів свого життя — а все заради того, щоб упіймати уявного морського коника, ключ до таємниць нашої пам’яті.

ВЕЛИКИЙ ТАКСІ-ЕКСПЕРИМЕНТ І ДОСИТЬ НЕЗВИЧНА ПАРТІЯ В ШАХИ,
або Наскільки можна розвинути пам’ять?

Ви кружляєте над Лондоном: унизу вигинається Темза, ніби блискуча подарункова стрічка, яку кинула на землю нетерпляча дитина. Перед вами 2000 років історії. З 50 року і до сьогодні місто розростається, не маючи якогось загального плану. Тут усе впереміш: криві вулиці й пам’ятники з кожного століття, церкви і вежі, в’язниці й палаци, лікарні та музеї, 500-річні паби з покрученими підлогами і тирсою на долівці стоять поряд із найновішими модними крамницями, зведеними зі сталі та скла. Лондон насправді сформований із кількох малих сіл, а сам центр міста пересічному туристу може здатися невиразним. Вулиці можуть звиватися, раптово закінчуватися або переходити від спокійного провулка до широкої кільцевої дороги. Недарма в бойовиках, які знімались у цьому місті, більшість погонь на автомобілях закінчуються пішими переслідуваннями, коли актори перестрибують через огорожі та згромадження каміння. Серце Великої Британії — це цілий міх архітектурних шедеврів, але хаос неструктурованих доріг і площ, якесь жахіття, а не план міста. То як можна вивчити напам’ять усі вулиці цього мегаполіса?

Елеанор Маґвайр — професорка Університетського коледжу Лондона та Центру нейровізуалізації «Wellcome Trust», а також одна з передових дослідниць пам’яті. Маґвайр стала відомою після проведеного дослідження за участі водіїв таксі у Лондоні, коли вона виявила, що в їхньому мозку є видимі суттєві відмінності порівняно з людьми, яким не доводиться засвоювати «The Knowledge». Це тест, який повинні пройти всі водії чорних лондонських таксі, перш ніж сісти за кермо. Згідно з його вимогами, водії повинні знати напам’ять 25 тисяч вулиць та 320 специфічних маршрутів без допомоги карт або GPS. Той факт, що тест мав би помітно змінити їхній мозок, підважує щось фундаментальне у нашому уявленні про водіїв таксі.

«На наше здивування, виявилось, що у водіїв таксі змінився сам гіпокамп, його задня частина була значно більшою, ніж у решти людей», — каже Маґвайр. Лондон — не лише лабіринт нових і старих вулиць та алей, це місто також природно функціонує як середовище, яке гранично тренує просторову пам’ять. Поки Маґвайр сиділа у своєму кабінеті, роздумуючи, над ким проводити досліди, тисячі найвидатніших чемпіонів з пам’яті цього міста проїжджали повз її офіс у своїх наполірованих автомобілях. Зненацька їй спало на думку, кого треба досліджувати! Якби не безладна структура Лондона і не жорсткий тест, що його мусили складати водії таксі, вона б не стала відомою як одна з передових дослідниць пам’яті у світі, і не лише у своєму професійному колі, але й серед цілої групи людей з професією шофера.

Чому саме водії таксі стали ключем до певних загадок пам’яті? Англійські таксисти проходять багаторічну практику і тестування, перш ніж закінчують навчання. Багато з них мають повний робочий день в іншій професії, щоб забезпечити собі проживання в Лондоні, а весь вільний час їздять на невеликому мопеді й вивчають маршрути. Їх можна побачити, коли вони їздять з літерою «L» і картою, прикріпленою до керма свого мопеда, й уважно роздивляються візерунок вулиць навколо. «Коли я складала “The Knowledge” 17 років тому, ми мали 400 маршрутів», — розповідає водійка таксі Джуді Елліот із помітною гордістю в голосі й водночас з ледь вловною зневагою до тих, хто сьогодні проходить тест так «дешево». Щоб скласти «The Knowledge», вона готувалася два роки і десять місяців, це була тяжка боротьба.

«Я — одна з небагатьох жінок, які водять таксі, і саме тому мені дуже залежало скласти цей тест», — каже Джуді Елліот. Вона вирішила не здаватися. Навіть коли вчителі робили все, щоб влаштувати початківцям стресові ситуації під час тестів. Якщо людина збирається стати водієм таксі в одному з найбільших міст світу, вона повинна давати собі раду з незначним стресом.

Як водійка таксі, Джуді Елліот мала вивчити всі кругові перехрестя і частину світлофорів у місті, а також зуміти привезти пасажирів на потрібну адресу так, щоб вони могли вийти з машини з лівого боку. Їй весь час доводилося заучувати назви пабів, у яких змінилися власники, нові модні місця, які в мегаполісі з’являються постійно, і слідкувати за повідомленнями про дорожній рух, якщо вулиці було заблоковано чи повідомляли про корки. Якщо чорне таксі везе вас об’їзною дорогою, то це може бути тому, що водій знає: на перший погляд найшвидша дорога не така вже й швидка саме цього дня. Тепер у неї, на наш погляд, складне завдання. Ми перебуваємо в Блумсбері і збираємося їхати на Шорт-стріт — дуже коротку вулицю неподалік від Темзи, приблизно за чотири кілометри.

Коротку непримітну вулицю запам’ятати важче, ніж одну з головних доріг. Спершу Джуді Елліот думає, що ми запитуємо про Шортер-стріт, біля Лондонського Тауеру. «Одну хвилинку. Так, тепер знаю, — каже вона й описує нам театр, паб і крамницю на вулиці дорогою до Шорт-стріт. — Тепер я цілком чітко бачу перед собою цю вулицю». Ми киваємо й усміхаємося, гадаючи, що вона може й помилятися, оскільки везе нас містом до короткого обрізка вулиці. Але хоча б у правильному напрямку. «Ми ж повинні знати так звані “points of interest”, і саме таким чином я згадую, як треба їхати: візуалізовуючи вулицю. Я уявляю її перед собою», — каже Джуді Елліот. Спочатку вона розбирає пам’ять на відповідні «points of interest», а коли потрапляє на те, що потрібно, перед нею наче розгортається карта місцевості, і тоді їй видно всі вулиці. Ось ми приїхали, плавно минувши маленький театр, крамницю і паб — усе, як вона нам описала. «Люди вважають, що Інтернет замінює пам’ять, але те саме колись казали про книжки, свого часу модний винахід, — каже Елеанор Маґвайр. — У майбутньому ми все одно продовжуватимемо використовувати нашу пам’ять. І хоч у нас є GPS, нам потрібно вміти використовувати нашу пам’ять для того, щоб орієнтуватися, наприклад, у великій лікарні з багатьма дуже подібними відділеннями. А водій таксі швидше і краще приймає рішення, ніж GPS».

Сама ж Маґвайр посилається на жалюгідну пам’ять місця і не найкраще орієнтування у великих будівлях та на шляху до конференц-залів — хоч вона й буває в нових місцях приблизно так само часто, як прем’єр-міністр, і могла б достатньо потренуватись. Її дослідницька група неодноразово вивчала мозок водіїв таксі. Під час першого дослідження увагу привернуло їхнє відкриття перших видимих доказів того, що в мозку можуть відбуватися зміни, якщо людина в чомусь вправляється. У результаті дослідження отримало Іґнобелівську премію (жартівливий відповідник Нобелівської) — за «демонстрування того, що лондонські таксисти мають краще розвинений мозок, ніж їхні співгромадяни». Професорка Маґвайр поїхала до Гарварду й отримала нагороду — невелику коробочку, в яку нібито поклали злиток золота нанорозміру. Під час усього перельоту додому вона тримала цей маленький трофей на колінах, лише для того, щоб згодом гримнути ним до підлоги у своєму кабінеті. Нанозолотий злиток став, мабуть, поживою для пилосмока. Зате лондонські таксисти пишаються тим, що продемонстрували перевагу своїх мізків. Можливо, це справило надто малий ефект на їхню професійну гордість, яка, вірогідно, і так була достатньо великою.

Однак дослідження Маґвайр насправді більше поставило запитань, ніж дало відповідей. Вона продемонструвала, що водії таксі, які пройшли інтенсивне тренування пам’яті місця, мають більше мозкової маси в задній частині гіпокампа. Але чи було це доказом пластичності, тобто можливості змінити мозок? Можливо, ті, кому вдалося здати «The Knowledge», з самого початку мали схильність до цього, а отже, у них гіпокамп уже був більший? Щоб отримати остаточну відповідь, Маґвайр разом з командою провели значно комплексніше дослідження. Цього разу вони спостерігали за таксистами-стажерами від першого дня і до того моменту, коли вони завершували навчання на водіїв таксі. Вони зафіксували виміри їхнього мозку і пам’яті як до початку навчання, так і після закінчення екзамену. І на цей раз вони могли чітко продемонструвати, що навчання призвело до зміни гіпокампа. До початку навчання таксисти мали такий самий гіпокамп, як і більшість людей. Збільшений гіпокамп таксистів ставав помітним лише після наполегливих зусиль під час поїздок на мопеді протягом багатьох місяців і років. Це мало стати доказом, що мозок можна натренувати. Але дослідники виявили ще дещо: зміна була помітна лише в тих людей, яким вдалося скласти «The Knowledge». Очевидно, від інтенсивності тренування залежить те, чи складе потім людина екзамен, чи ні, тому це можна витлумачити як ще один доказ тренувального ефекту. Однак причин невдачі з іспитом «The Knowledge» може бути багато: хтось його провалює, тому що не може поєднувати непевне фінансове становище з тренувальними поїздками у вільний час, у когось є сімейні обов’язки, які заважають достатньо практикувати поїздки. Інша причина, яку важко виміряти, полягає в тому, що в тих, хто склав «The Knowledge», мозок мав більший потенціал до змін, аніж у тих, хто провалив іспит. Ми дотепер не знаємо, від чого це залежить: від генів, спеціальних речовин для росту мозку, харчування чи чогось іншого.

«Але тепер нам відомо, що пам’ять змінюється, коли ми її тренуємо, а також тоді, коли старіємо», — каже Маґвайр. Цим вона дає надію не тільки всім, хто бореться, щоб якомога довше зберегти мозок у найкращій формі, але й тим, у кого пам’ять має ваду внаслідок травми, чи епілепсії, чи навіть початкової деменції. У такому прицільному тренуванні частини мозку є лише один незначний нюанс. Можливості росту всередині голови не є необмеженими, тому від тренування пам’яті ніхто не матиме гігантський кулеподібний мозок. Схоже на те, що тренування пам’яті має свою ціну в інших сферах, принаймні для лондонських таксистів це так. «Спостерігаючи за збільшенням задньої частини гіпокампа, ми водночас помічали, що передня частина дещо зменшувалась», — розповідає Маґвайр. Після тренування у таксистів також погіршилася інша форма пам’яті — запам’ятовування чисел. За допомогою простого тесту на пам’ять Маґвайр могла зафіксувати чітку відмінність порівняно зі звичайними людьми. «Здавалося, ніби мозок надавав пріоритет пам’яті місця і мусив відхиляти інші форми отримання візуальної інформації», — каже вона.