купити рекламу

У Києві ще залишилося місце для зелених зон, але вони конкурують із забудовою. І найчастіше цей супротів не на користь перших. Жінки, які борються за парки й сквери у місті, розповідають свої історії боротьби.

Наразі триває збір підписів для петиції за створення парку на Воздвиженці замість закинутого будмайданчика.

Оля Закревська
Засновниця «Самосаду»

Після Майдану восени 2014-го я створила ком’юніті «Подоляночка» у фейсбуку, і ми почали перетягувати в онлайн подільську спільноту, щоби мати платформу для дискусії та завжди бути на зв’язку. Подільська спільнота історично сильна, а з соцмережами стала ще сильнішою. Тому того року було зупинено кілька небажаних для подолян процесів, бо люди вчасно сповістили один одного і скооперувалися. Але з боку адміністрації на якомусь із зібрань почула претензію «ви тільки паркани валити можете». Ну, ок – challenge accepted.

Я сфотографувала пустир (де тепер сад) і спитала у спільноти думку кожного, що ми зможемо без ресурсу з цим зробити. Для мене особисто референсом були громадські сади на Мангеттені: дуже надихнули і їхня історія, і вид, і рішення.

Під час обговорення в «Подоляночці» запропонували набагато кращу ідею на той час – у 2015 році – «Сади принцес» у Берліні, влаштовані на пустирі, де вся городина росте у звичайних ящиках. Це було дуже круто, адже й ящики можна швидко знайти, й кілька мішків землі придбати було недорого.

Я почала цим займатися, бо відчула підтримку інших. Спочатку подумала, що двоє – то вже команда, тому винесла ідею на загальний розсуд, і несподівано на неї відгукнулася купа людей. Багато кому, як виявилося, той пустир просто поряд із Контрактовою площею дуже муляв око, викликав роздратування. Депресивна пустка між сміттєбаками і кіоском приймання вторинної сировини.

Хотілося переплавити роздратування в конструктивну діяльність. І мої відчуття збіглися з відчуттями багатьох інших.

Місто «Самосад» дає тінь від дерев, точку перепочинку під час прогулянок, місце зустрічі, а головне – горизонтальні зв’язки між людьми. Я цей сад хотіла бачити (і наразі бачу таким), куди б хотілося привести свою маленьку дитину – їй там буде добре, затишно й безпечніше, ніж на сусідніх майданчиках.

Я сама дуже втомлююся під час спеки, і мені вкрай потрібен зелений прохолодний газон і тінь, щоби відновитися. Тому «Самосад» поєднує в собі і мій особистий інтерес (маю зону відпочинку), й інтереси багатьох інших людей. А цьогоріч у зв’язку з карантинними обмеженнями сад взагалі дуже у пригоді. На дитячі майданчики ходити не дуже хочеться, а бігати з малими по травичці і займатися городиною – навіть корисно.

«Самосад» – це сезонний «вид спорту». Так збігається, що у квітні-травні в мене несезон із роботи в фотостудії (бо гарна погода і люди на локаціях), тому вже котрий травень я заплановано витрачаю на сад. Через те, що останні два роки там ще й приємно перебувати, моя робота часто поєднується з прогулянками (робота під час відпочинку, ага).

У мене є окремий список щодо саду, тому щойно з’являється трохи часу чи ресурсу, роблю щось заплановане (наприклад, той же сайт). Але є ще і відповідальність за гроші інших, хто вклався у «Самосад». Роботи і покращення загальним коштом робляться в режимі asap, я вважаю це своєю роботою. Зарплата від тієї роботи вимірюється емоційним капіталом.

Женя Кулеба
Засновниця скверу Небесної сотні

Я ніколи не планувала займатися створенням парків і скверів. Але під час Майдану його учасники розібрали будівельний паркан навколо ділянки біля мого дому. Паркан пішов на укріплення барикад. Потім місцеві жителі, а згодом і всі кияни, почали створювати Сквер Небесної сотні замість смітника. Так було засновано місто-сад, ми розпочали активну боротьбу за Сквер, працювали на Сході України, далі – на території всієї країни. Мені довелося багато вчитися, щоби точно знати, як робити все максимально правильно і професійно.

Мені подобається бачити конкретні результати своєї праці, бачити зміни тут і зараз. І це не лише зміни просторів. Це трансформація людей, які починають брати відповідальність за своє місто.

Сквер Небесної сотні дає мені відчуття приналежності, відповідальності і радості від результату щодня. Коли разом із командою створюєш навіть невеликий, але важливий публічний простір – це об’єднує і надихає.

Водночас, Сквер – це багато роботи. Наприклад, у нього досі (вже два роки після того, як ми виграли всі суди) немає статусу скверу, а отже, поливу, освітлення і прибирання. Тому зараз ми продовжуємо працювати з чиновниками, а вечорами поливати Сквер. Для міста, думаю, це досвід того, як група людей може дати всій країні приклад боротьби за «свій простір» і його створення.

Олеся Пинзеник
Уже три роки бореться за створення «Парку мрії» поблизу станції метро «Олімпійська» на закинутому пустирі площею п’ять гектарів

Ця велетенська ділянка з озером у формі котика розташована у моєму виборчому окрузі, й на ній не проводиться жодних робіт вже понад 10 років. За цей час там виросло багато дерев. До мене постійно звертаються виборці з пропозиціями щодо можливості облаштування парку. Люди мені дали мандат представляти їхні інтереси, і я це роблю.

Раніше на цьому місці було трамвайне депо, але тодішній мер Олександр Омельченко вирішив відмовитися від трамваїв, тому будівлі депо знесли, а ділянку віддали у приватну власність для забудови. За цей час у ділянки змінилося кілька власників.

Було багато різних проєктів: величезні торговельні центри, бізнес-центри, навіть будівництво 123-метрового житлового будинку, але всі ці спроби забудови закінчилися невдало. Виривши котлован, будівельники наштовхнулися на високі поверхневі води – утворилось озеро, де зараз оселилися качки та інша живність. Котлован затопило через те, що поряд пролягає притока річки Либеді – Клов.

Ми з активістами спочатку запустили петицію про створення парку на цій ділянці  й набрали 10 тисяч голосів.

Земельна комісія вже підтримала нашу петицію, на черзі екологічна комісія. Але в подальшому ще потрібно зробити багато роботи та кроків, щоби на цьому місці був парк. І ми над цим наполегливо працюємо.

Сайт ЛУН зробив підрахунок, що за п’ять хвилин від потенційного парку мешкає сім тисяч людей і є 30 тисяч робочих місць. Приблизно стільки людей живе у Вишневому. В трохи більшому радіусі мешкає 30 тисяч людей й є 50 тисяч робочих місць. Це більше, аніж Ірпінь та Гостомель разом узяті. Але в цьому мікрорайоні є тільки маленький скверик – «Поліцейський», де дерева можна порахувати на пальцях двох рук.

Ми з активістами назвали парк не дарма «Парком мрії», це стало нашою спільною мрією.

Наталка Якимович
Авторка петиції за створення парку на Воздвиженці замість закинутого будмайданчика

Я завжди уникала якогось активізму, адже багато працюю і вільного часу практично не залишається.. Тож громадська діяльність не зовсім вписується у мій ритм. Звісно, я сподівалася, що ситуацію з цим пустирем якось позитивно зрушать представники нашого району, але ні. Восени у мого сина був сильний напад алергії. Це трапилося вперше, тож я була спантеличена – звідки? Аж помітила, що за парканом цього звалища буяє амброзія. Журналісти з 1+1 зняли сюжет, й траву швидко скосили. Після надзвичайної ситуації з пожежами навколо Києва, коли ми в своєму урочищі ледь не вчаділи, стало ясно, що потрібно боротися за кожне дерево і точно за сквер.

Сквер на Воздвиженці – це не питання інтересу мешканців району, це стосується загалом розвитку інфраструктури Подолу. Вже зараз майже катастрофічна ситуація з заторами, а на Глибочицькій звели нові височезні будинки і це суттєво вплине на рух. Недобудовані висотні багатоповерхівки сховані під схилами нашого урочища на Воздвиженці. А ще зовсім скоро на Вали увіллється потік із Подільсько-Воскресенського мосту.

Тому кожне нове будівництво на Подолі повинно розглядатися під мікроскопом. Є питання з ґрунтовими водами в нашому районі. Зміна русла може мати катастрофічні наслідки для Андріївського узвозу.

Я трохи розчарована, що петицію підтримали винятково мої знайомі, причому досить кволо – приблизно одна людина з п’яти, до яких я особисто зверталася. Це легко пояснити – система голосування вимагає верифікації, і часто це можливо з кількох спроб. Навіть за бажання треба проявити витримку, а вона і час є далеко не в усіх.

Все йде повільніше, ніж я собі уявляла на початку, але це краще, ніж нічого, і точно не варто здаватися.