Мені завжди важко було пояснити, як це – жити з розладом харчової поведінки. Тому я написала про це книжку.

Коли мій організм почав думати про щось інше, крім голоду, я написала книжку у 20 років, закінчила курси дієтології та почала вивчати психотерапію РХП. А ще я змогла їсти торт, танцювати та вільно дихати. А чому б і ні?

Для мене це відчуття, що тіло тобі не належить. Воно чуже, важке та викликає огиду. Я перестала їсти на першому курсі, після того як мене зґвалтували на студентській вечірці. Я звинуватила власне тіло: це воно підвело мене, дозволило цьому статися. Тоді наздогнали відчуття недоречності, відрази, які відчувала ще в шкільні часи, коли мене цькували однокласники.

Вирішила – годі, віднині тоталітарно контролюватиму своє тіло. Моє життя почало обертатися довкола калорій, сантиметрів талії та ваги. Проте насправді мене турбувало не це – я боялася довіряти своєму тілу, намагалася заглушити болючі емоції постійним голодом.

У своєму щоденнику, який згодом став «хребтом» книги «Війна з їжею», писала так:

«Здається, що це я обсесивно намагаюся контролювати те, що я їм, але насправді це їжа контролює мене. Це як замкнене коло, з якого навряд чи пощастить вирватися. Не можу. Я втомлююся так сильно, що хочеться зникнути. Постійно холодно, постійно голод, постійно немає сил. Але якщо поїм, буде тільки гірше».

Зрозумівши, що схуднення стало мені ціннішим за близьких, улюблені справи та навіть саму себе, я вирішила звернутися до психотерапевта. Я знову вчилася довіряти своєму тілу і паралельно обрала тему РХП як професійний шлях. Повернулася до свого щоденника вже з досвідом дієтолога й знаннями психотерапевта, та й зрозуміла: я знаю, як зарадити цій дівчині.

Якщо у вас є подібна проблема, а звернутися по допомогу страшно, я б радила почати із чесності з самим(ою) собою. Важливо відслідковувати власні думки, не лякатися їх, а навпаки – критикувати: «Чи ця думка шкодить мені? Чому вона виникла?» Спробуйте довірити комусь ваші переживання: реакція близьких часто не така загрозлива, як здається. Пам’ятайте, що відновлення потребує часу та терпіння: ви довго тренували свій організм боятися їжі. За дослідженнями, мозок людини з РХП змінює базову установку «щоб виживати, треба їсти» на руйнівну поведінку.

Згодом уже як студентка психологиня я проводила дослідження із пацієнтами спеціалізованої клініки та анонімно спілкувалась із дівчатами, які стикалися з розладами харчової поведінки. Зрозуміла, що більшість із них мовчать про свої болісні думки. Їм страшно. Тоді я вирішила напрацювати посібник самодопомоги, з яким можна працювати, не розповідаючи нікому, навіть може собі, про свою проблему. Моя книжка – це перший крок до психотерапії.

Коли я почала відновлювати вагу, то зрозуміла, що доведеться відбудовувати все – і стосунки з близькими, і ставлення до себе. Цілий рік я носила фальшиву усмішку та брехала мамі, що поїла в університеті. Батькам теж важко – вони не знають, як допомогти дитині, що зачинилась у своїй кімнаті та у своїй голові. Вони вже й самі забули – як це, вечеряти без умовлянь, сліз та сварок. Тому я адресувала «Війну з їжею» і їм, додавши інструкцію до дітей, що перестали їсти. Заохочую батьків «думати вголос» – говорити з дитиною про власні переживання та відчуття і як із ними впоратись. Особливо, коли це стосується прийняття тіла.

У книжці намагаюся донести, що кожен може знову навчитися їсти. Це як вчитися ходити після інсульту. Тобі знову треба пройти фазу дитячої цікавості до їжі, а може навіть щоби тебе годували з ложечки. Треба знову вчитися сприймати тіло, як ми це робили в дитинстві. Воно гарне не тому, що важить 37 кілограмів замість 80. А тому, що воно м’яке, рухливе, можливо, приємно пахне, воно гарне, тому що воно здорове.

Зараз моя книжка, переписана тисячі разів через бажання створити її у цілком «здоровому» стані думок (без комплексів та страхів), стала проєктом на «Спільнокошті»:  де її можна підтримати.