купити рекламу

Ми виросли в поїздах до Криму. Там море та повітря, яке лікувало від усіх хвороб. Лікарі розводили руками й показували в бік чарівного півострову, унікального мікроклімату – ЮБК. «Южний бєрєг Крима», – кричали в мегафон жіночки, що продавали екскурсії на перлини Криму: унікальні водоспади, печери, гори, бухти. Але нам було потрібне лише морське повітря. Щоб ті 10 днів максимально надихатися ним. Тому біля води потрібно було перебувати якомога більше часу. Якщо приїжджаєш на море, то витрачати час на якесь інше життя не можна. Треба ним надихатися. Так казала мама, а мамі – лікарі, які замість рецепту так і писали: «На море, 10 днів, стояти у воді та дихати». І підпис.

Ми усі їхали до Криму з пересадками з різних точок України. Проводили декілька діб, або як тоді казали «суток», у поїзді, мучилися від спеки і рятувалися варениками в Дніпродзержинську. Їх ліпили місцеві і гарячими продавали просто на станції. Наш поїзд завжди приїжджав уночі, а я не розуміла, чому ці люди не сплять. Вони давали запотілий пакетик із варениками і ледь встигали сказати «Хорошого відпочинку», як провідники кричали кожен своєму вагону: «Заходимо! Уже вирушаємо, швидко, заходьте, від графіка відстаємо». Від графіка поїзди відставали завжди. Я тільки те й робила, що ходила до приклеєного на дверях туалету розкладу руху поїздів і звірялася з часом. Час завжди відставав.

Усе починалося з довгих черг до вокзальних кас. Купити чотири квитки (для мами і сестер) в одному купе було важко, а іноді навіть нереально. Але мама на початку червня їхала до Франківська на вокзал і весь день проводила там у вокзальній черзі. А коли поверталася з квитками, то я довго розглядала їх: своє ім’я, дату відправлення, станцію і ще багато цифр та слів, які означали щось дуже важливе – ми їдемо до моря.

Збирання починалося задовго до поїздки. У велику темно-синю дорожню сумку складалися й гречка, й олія (бо в Криму дорого і не такої якості). У ранок від’їзду ми їли дуже ситний курячий бульйон із вермішеллю. Мама завжди готувала саме його, бо день на нас чекав важкий: декілька годин автобусом, цілий день у поїзді, вночі пересадка на інший – вже прямий до Сімферополя.

У нас була своя процедура виходу: зібратися, поїсти, поставити сумки перед виходом, позамітати за собою хату (бо замітати за кимось не можна, знали?), сходити по черзі в туалет, помолитися і сісти на сумки перед дорогою. От таке правило – навіть якщо поспішаєш, все одно треба сісти на хвилинку, інакше краще не знати що.

А потім їдеш довго-довго. Повз невідомі міста й уявні історії в своїй голові про те, що може бути там, за лісом і вічними полями. За вікнами поїзда та перонами вокзалів. Ми не могли дочекатися, коли ж вже воно – море. А щойно бачили воду – кричали, раділи. А потім хтось із дорослих казав, що то лиман чи озеро, бо колій попри море – нема. Яка ж це несправедливість, думала я. І мріяла, коли виросту, побудувати залізницю на всьому узбережжі. Щоби могти просто з зупинки вибігти в море. Щоб не тягнути всі ці сумки з олією і гречкою із поїзда до квартири, яку ми винаймали у нашої знайомої 13 років поспіль. Щоби не оминати тисячі бабусь із табличками «Сдается квартира, возле моря, недорого», щоби не чекати, поки поїмо, розпакуємо речі і аж тоді йти до води. А щоби просто з поїзда – хлюп. І щаслива.

Так ми виросли в тих поїздах до Криму на море, яке лікувало від усіх хвороб і навіть від буденності. Неважливо, з якого міста ми були на тих пляжах Євпаторії, Алушти, Судака. Ми каталися на бананах, фотографувалися з живими статуями, розфарбованими з ніг до голови в позолоту чи бронзу, мріяли про тату хною і покататися на теплоході під час заходу сонця. Я так і не покаталася, бо квитки на вечір були дорогі. Я дивилася на той кораблик у відкритому морі з берега, слухала музику, що доносилася звідти, й думала: от буду дорослою і ніщо мене не зупинить. Цілий рік відкладатиму гроші, щоби скільки-захочу-разів кататися на тому теплоході й з парашута над морем стрибати, коли заманеться. А банан мене возитиме до Туреччини і назад. От виросту і їстиму тільки трубочки зі згущенкою та морозиво. Накуплю усі ті сувеніри, бандани, парео, капелюхи, рушники з кораблями та буду щаслива. Лежатиму на березі з усім цим добром, поїдаючи кальмари з рапанами, й шкодуватиму, як швидко минає час. Бо час на морі забирають хвилі. Найкращі 10 днів року розчиняються у хвилях.

Так за 13 років туди і назад ми й виросли в поїздах. У тій магічній метушні, коли вагони рушають й усі дістають щось із сумок, шуршать пакетами, їдять і діляться з сусідом: сємки будеш? А кабачки смажені? Бери котлетку, свіженька. У тій магічній метушні біля туалетної черги, коли хтось іде митися одразу після посадки й зразу стелить спати. Інші відтягують цей момент до останнього, а деякі допізна спілкуються, випивають і зовсім не зважають на зиркання сусідів та зауваження «у мене ж діти маленькі, їм спати пора».

Я точно знаю, що якщо прокинутися вночі і вслухатися, то можна почути тишу, яка серед десятків різних людей, сімей, справ, планів, минулого усе ж сталася. Можна доторкнутися до неї і відчути, що заскочила усіх на гарячому. Сплять хто в якій позі, бояться не впасти, бояться за гаманці або проспати зупинку. Але, як на мене, ніде так добре не спиться, як у поїзді. Тому я обіцяю собі запам’ятати цей спокій і засинаю знову, мовби нічого й не бачила.

Раніше я гадала, що це ми з сестрами росли у поїздах. А потім зустріла друга, який теж їхав до Криму кожного року з тієї ж станції, що й ми. Він теж вивчав графік руху поїзда біля туалету, їв вареники в Дніпродзержинську, робив пересадки, й мама його теж довго стояла в черзі за квитками. Я слухала його і думала, як багато нас виросло в поїздах до моря та з моря, яке лікувало від усіх хвороб. Мабуть, перетиналися багато разів і навіть не здогадувалися про наше майбутнє.