Авторки Джолента Ґрінберґ та Кристин Майнзер популярного комедійного подкасту By the Book прочитали 50 порадників і мотиваційних книжок та дотримувалися викладених у них рекомендацій. Експеримент тривав три роки. Усіма своїми спостереженнями і висновками про те, що ж дійсно працює, а що – ні, вони поділились у книжці «Як давати собі раду: чого ми навчилися за 50 книжками із саморозвитку».

Вона містить багато гумору, відвертих історій та корисної інформації, зокрема про те, як навчатись новому, набиратись сили, поводитись з технікою, позбутись мотлоху, висловлювати вдячність, підходити до роботи, потоваришувати з власним тілом, як спілкуватись з людьми і вибирати саме ті книжки-порадники.

Книги виходить у Yakaboo Publishing, а ми публікуємо з неї уривок.

Потоваришувати з власним тілом

А ви знали, що в п’ятнадцятому сторіччі моряки, які допливли до тропічних морів і вперше побачили там ламантинів, вважали їх русалками?

Ця історія так і крутиться в мене в голові. Не лише тому, що байка прикольна — ​передусім це промовистий приклад того, як з плином часу змінилися наші уявлення про красу. Тварин, яких згодом назвали «морськими коровами», спершу переплутали з витонченими нереїдами. Уявіть, якби Русалонька з мультика нашого дитинства була схожою на ламантина. Тоді люди не переймалися б своїми животиками і неспроможністю красиво відкидати з обличчя намокле волосся (що в принципі неможливо).

До п’ятнадцяти, коли мої груди виросли, мов на дріжджах, я взагалі не замислювалася про власне тіло. За дуже короткий час груди, які досі були завбільшки з два прищики, виросли до п’ятого розміру.

Можливо, комусь це здасться крутим, але нагадаю, що справжні великі груди дуже відрізняються від силіконових. Вони важкі, вони болять і в положенні лежачи на спині перетворюються на велетенські тістоподібні кавалки. В п’ятнадцять це не дуже прикольно, принаймні не для мене. Негативних аспектів стільки, що важко визначити найгірший. Від необхідності «носити» свою нову фігуру в мене боліли плечі й спина. Купити новий одяг стало проблемою, бо на дівчат з моїми грудьми речей просто не було. І, звісно ж, з’явився небажаний інтерес з боку чоловіків — ​від незнайомців до мого вчителя фізкультури з надміру нестримними руками. Це було принизливо.

Після того гормонального вибуху я була змушена позиціонувати себе як доросла жінка, бо саме такою мене вважали сторонні, які не знали, скільки мені. А все тому, що моє тіло несподівано вирішило відростити великі цицьки! Я вважала це прикрою несправедливістю. Мені не хотілося ставати об’єктом чиїхось домагань. Не хотілося, щоб моє нове тіло свідчило про зрілість чи готовність до сексу. І, звісно ж, не хотілося, щоб моя стигла фігура була чистим аркушем, на який чоловіки проєктували б свої фантазії.

У спробах відвоювати права на своє бунтівне тіло я намагалася прийняти всі ці зміни. Я хотіла носити те, що мені подобається. Як і будь-який підліток у 2000-ні, я пішла в Gap і купила там стриманий, жовтого кольору топ з товстою бретелькою через шию, високим «горлом» і вшитим бюстгальтером. Він був ідеальним— ​не надто відвертим і «мого» кольору. Мені так і кортіло його вдягти.

Цей прекрасний день, коли я нарешті змогла «вигуляти» новий топ, настав першого березня. І от, займаючись під час обіду своїми справами і слухаючи CD-плеєр, я побачила вчителя фізкультури. У того чоловіка було безліч «авторитетних» думок про моє тіло. Він обожнював нагадувати мені про мою вагу, казав, що в мене не буде хлопця і обіцяв зробити з мене «привабливу дівчину», не забуваючи при цьому обмацувати. Тож зайве казати, що я не зраділа, побачивши, як він розмовляє з математиком і показує в мій бік. Я й незчулася, як той уже стояв коло мене.

— Джоленто, ану негайно вдягнися. Це школа, а твій вигляд абсолютно неприйнятний.

У мене аж серце похололо. Я пробурмотіла вибачення й почала вдягати светр, відчуваючи, як по тілу розливається хвиля пекучого сорому. Я навіть уявити не могла, що в мене неприйнятний вигляд. Але потім сталося дещо неймовірне. Математик пішов геть і навіть не звернув уваги на мою однокласницю Емі. То була маленька, худорлява дівчинка з грудьми щонайбільше першого розміру. І — ​уявіть-но!— ​на ній був точнісінько такий топ, що й на мені.

І якою ж була його реакція на це втілення підліткової жіночності? Він навіть не глянув у її бік. Ані словом не прохопився про «неприйнятність», не попросив щось накинути на себе. Здається, він її навіть не помітив.

Того дня я пересвідчилася, що причиною занепокоєння вчителя — ​дорослої людини, яка відповідає за мою освіту, — ​був не мій одяг, а я сама. Це через мої велетенські цицьки дядько під сорок, який міг би бути моїм батьком, почувався аж так некомфортно, що мусив про це мені сказати.

Тільки після обрання Доналда Трампа у 2016 році й поширення руху #MeToo я замислилася про те, що не заслуговую на таке ставлення. Раніше я просто вірила, ніби весь той сором і приниження, яких жінки зазнають через свої певні фізіологічні особливості, є чимось прийнятним. Або ж навіть витвором моєї уяви. І дуже часто мотиваційна література лише поглиблює цю проблему.

У більшості таких книжок немає ані найменшої згадки про шкоду від нав’язаних жінкам соціальних стандартів. Практично ніхто з авторів книжок, які ми вивчали, навіть не радив потоваришувати з власним тілом. Фетшеймінґ і недосяжні ідеали краси подаються як піклування про здоров’я і якість життя. Коли такий підхід очікувано виявляється недієвим, все починається спочатку — ​ми знову поринаємо у відчай і зневіру, вихід з яких так шукали за допомогою мотиваційних книжок. Нелогічно? Так і є, якщо ваша мета — ​навчитися любити себе. І дуже логічно, якщо ви просто хочете продати більше мотиваційних книжок та товарів для «примноження добробуту». Цікаво, правда?

Також більшість досліджених нами книжок майже не зачіпають проблеми сексуальних домагань і психологічного насильства. І вони ж зазвичай звинувачують жертв у невмінні відпускати біль та небажанні швидко й магічно налаштуватися на позитивний лад. Вони не заохочують цінувати своє тіло. Типова мотиваційна книжка містить рекомендації, підказки й інструкції, як у прагненні до «здоров’я» (тобто худорлявості) стати «відповідальним» за власне тіло, або ж звинувачує вас у нелюбові до тіла, яке є неприйнятним за мірками суспільства. І в жодному разі така книжка не згадає про спотворені й сексистські критерії «сексуальності» в нашій культурі.

Ця література консервує небезпечні стереотипи, культивує недосяжні цілі й вчить нас зневажати себе за проблеми, що перебувають поза зоною нашої відповідальності. Лише так ми почуваємося нікчемами й далі купуємо ще більше книжок, аби вдосконалити своє «бридке» тіло (це я про себе).

Сподіваюся, колись така обмеженість в оцінці тих або інших фізичних особливостей викликатиме хіба що сміх. Але доти нам треба навчитися любити своє тіло. Не знаю, як вам, а мені ненависть до себе і війна до скону з власним тілом здаються надто обтяжливими. На щастя, протягом нашого подкасту ми з Кристен зауважили позитивні зрушення.

З’являється дедалі більше книжок, які написали жінки, присвячених прийняттю себе й бодіпозитиву. До прикладу, Соня Рене Тейлор у «Все починається з тіла» («The Body Is Not an Apology: The Power of Radical Self-Love») викриває негласні соціальні норми, які породжують невпевненість у собі й стимулюють безконтрольне споживацтво. Такі книжки нагадують мені, що я цілком нормальна у своїх підозрах, і що відчуття недосконалості мені навіюють спеціально створені для цієї мети структури. Я цього не шукала, воно саме знайшло мене.

Як на мене, повернення контролю над власним життям і справді допомагає. Під час експерименту за книжкою Анушки Ріс «Упорядкована шафа: проста система пошуку особистого стилю і гардероба вашої мрії» («The Curated Closet: A Simple System for Discovering Your Personal Style and Building Your Dream Wardrobe») я змогла краще відчути себе, виражаючи свою особистість через гардероб. А «Все починається з тіла» нагадала мені, що я можу відвоювати контроль, просто відписавшись від тих блогерів, які навіюють мені відчуття нікчемності.

Щоб не почуватися ходячою парою велетенських грудей, я навіть подумувала про пластичну операцію. Після фіаско з жовтим топом минув рік, і на той час я вже була в депресії. Я вдягала два бюстгальтери одночасно, ховала їх під кількома шарами блузок і практично щодня прогулювала школу.

Коли батьки узялися випитувати, що сталося, я так і не зізналася, що стикнулася з об’єктивацією з боку відповідальних за моє навчання дорослих чоловіків-сексистів, які завдали мені емоційної травми. Замість того я благала про операцію зі зменшення грудей. І одного літнього ранку, через кілька місяців після моїх шістнадцятих уродин, її мені зробили.

Я мало що пригадую через анестезію, але чітко пам’ятаю, як отямилася, опустила погляд на забинтований верх тіла, і мене охопила радість. Груди були ідеальними. Здавалося, ніби з них буквально зняли важкий тягар.

Коли я про це розповідаю, люди дивуються, які це нормальні батьки дозволили б своїй шістнадцятирічній доньці зробити пластику. Але мене то не обходить, адже після операції я ніби знову віднайшла своє тіло. Груди, які крали в мене життя, тепер були під контролем, і моє тіло дорослої жінки вже не заважало мені знаходити друзів.

Пластична хірургія — ​це крайній захід, до якого не варто вдаватися геть усім. Але завдяки операції я нарешті відчула себе у своєму тілі, й це відчуття було того варте. У мене покращилися оцінки, депресія дещо відступила, і у випускному класі я навіть потрапила до збірної з тенісу. Я вчилася насолоджуватися рухами свого тіла, досліджувати його і вважати такою ж частиною себе, як мозок і свідомість.

Я досі не певна, що потоваришувала зі своїм тілом. Інколи я просто нагадую собі, що воно мені подобається. Але я виявила закономірність: що краще ми опановуємо тіло і приймаємо таким, яким воно є, то більший маємо зиск. Їй-богу, в дні, коли у мене заняття з йоги або просто хороший секс, я почуваюся щасливішою і стаю продуктивнішою. І що найприкольніше, якість дружби з власним тілом визначаєте саме ви.

Особисто мені моє сповнене руху тіло, стимульоване певною метою, нагадує про те, що я є чимось більшим, ніж просто сумою своїх думок. Я людина з привабливим тілом, яке допомагає моєму обмеженому мозку по-своєму впливати на світ. І коли я навіть роблю щось незначне — ​омолоджую шкіру на обличчі за допомогою маски чи на заняттях з йоги намагаюся втримати рівновагу, стоячи на голові — ​то й тоді мені простіше сприймати свої свідомість і тіло двома частинами одного напрочуд потужного цілого. Завдяки всім цим дрібничкам, які дарують мені радість і відчуття зосередженості, я вчуся насолоджуватися собою і навіть любити себе.

Не забувайте, що всі ми різні. Мої моменти спорідненості з власним тілом можуть здатися вам непривабливими, і це нормально. Кристен найповніше відчуває своє тіло тоді, коли блукає по місту або відпочиває з друзями на пікніку, де багато сонця і смачної їжі. Дін, її чоловік, встановлює контакт з власним тілом під час пробіжок або коли щоранку будить Кристен, масажуючи їй ноги. Бред, мій чоловік, стишує свою гомінку свідомість і дозволяє тілу трохи поверховодити тоді, коли займається чимось значним й захопливим— ​на кшталт альпінізму чи велосипедної прогулянки довкола Мангеттену.

Що мені особливо подобається у «дружбі» з власним тілом, то це вивільнення додаткового часу й енергії. Виявляється, що внутрішні гризоти потребують зусиль, і час, який ви марнували на ненависть до себе, можна витратити на боротьбу з уявленнями, що навіювали вам таку модель поведінки. Найкраще це висловила Соня Ріні Тейлор ось у цьому уривку: «Расизм, сексизм, дискримінація людей за фізичними та віковими ознаками, гомо-, транс- та фетфобія — ​все це продукти намагання примиритися зі своїм тілом. У світі радикальної любові до себе немає жодних інструментів тиранії, що ускладнює і часом навіть унеможливлює їхній вплив на наші тіла».

Тому вважаймо, що ламантинів і справді можна сплутати з русалками, намагаймося ставати собі друзями і всю свою негативну енергію спрямовуймо на війну не з власним тілом, а з тим, що справді на це заслуговує.