купити рекламу

Мій батько працював шофером у сільському колгоспі: їздив у відрядження Україною, розвозив робітників на поле та відвозив тіла покійних до моргу, а потім на кладовище.

Я певною мірою сприймала його як Харона — персонажа з давньогрецької міфології, який перевозив човном душі померлих через річку Стікс та вимагав за це оплату. У тата замість човна була вантажівка ГАЗ-52 з гуркотливим мотором, а оболи (грецькі монетки) він не просив — родичі померлого йому віддячували переважно їжею з поминок.

Уже вдома тато розгортав пакет, викладаючи на тарілку рибні котлети, голубці, битки, шматочки помідорів й огірків. Ми вдвох із ним сідали за стіл і все це куштували, обговорюючи смак харчів. Смерть чужої бабці чи діда, чийого імені навіть не знаєш, асоціювалася не з трагедією чи депресією, а з їжею і нечастими посиденьками з постійно зайнятим татом.

Але всі асоціації розлетяться, коли помре сам батько. Його тіло завезуть до моргу тим же ГАЗ-52, на якому він пропрацював понад 30 років. Наші останні з ним «посиденьки» минуть у ніч напередодні його похорону. Щоправда, без їжі й діалогів. Я просто розглядатиму їхні з мамою весільні фотографії і згадуватиму, як нещодавно на маминому дні народженні прозвучало побажання: «Дай Боже, щоб ми так зібралися на вашому “золотому весіллі”». А потім, відклавши світлини, довго дивитимуся на труну.

Гадатиму, до якого б спеціаліста звернутись, аби повернути час назад та змусити тата піти до лікаря. А ще — як пережити завтрашній день, коли дім заповнять люди, приємні й не дуже, та розглядатимуть прискіпливо кімнати, як ревізори.

Невдовзі Харон сам стане тим, кого треба перевезти через Стікс, а я зрозумію, чому живі виснажують більше, ніж мертві.

Правила непорушні

У моєму селі на Київщині, де майже всі себе вважають християнами, до смерті неоднозначне ставлення. З одного боку, не цураються забобонів — дзеркала в оселі небіжчика завішуються тканиною, не прибирають в будинку протягом дев’яти днів тощо. З іншого — підлаштовують правила під себе. Наприклад, дев’ятини можуть справляти наступного дня після похорону, аби їжа, яка залишилася після поминання, не зіпсувалася. Сороковини теж часто проводять не рівно через 40 днів після смерті, а найближчої до цієї дати суботи. Бо ж хто прийде на обід в середу?

Християнство сприймає смерть як випускний іспит, після якого душа нарешті зустрічається з богом. На сільському похороні про душу говорить хіба що священник — інших хвилює земне. Родичів померлого турбують організаційні моменти: «А ти батюшці заплатив?», «Хліба вистачає на столі?», «Глянь, чи свічка не згасла», а гостей — результати розтину та скільки диванів у будинку небіжчика.

На екзистенційні роздуми в селі часу немає, як і на те, щоби просто поплакати і позгадувати щось хороше про покійника. Є купа неписаних правил, яких треба дотримуватися, бо насамперед похорон і помини організовуються для односельців, а не для померлого (хіба йому вже не все одно, чи троюрідній бабці віддали гостинець?). Він своє відбув, а його родині з цими людьми ще мати стосунки: той викопає трактором їхню картоплю, а та прибереже в магазині останній буханець хліба. У селі всі так чи інакше зав’язані один на одному, а на тих, хто робить по-своєму, дивляться скоса.

Тому запитання «А що ж люди скажуть?» часто звучало з вуст мами, яка організовувала похорон тата. Її розпорядження були чіткими, як у професійного івент-менеджера. Плакала вона лише тоді, коли хтось підходив до неї зі словами: «Як же так, Надю?! Не можу повірити, що Міші більше немає». Але варто було людині відійти, як її зібраність верталась.

Як все правильно робити, мамі підказувала бабця Ніна, яка, здається, народилась із цими знаннями. Вона ж і читала годинами Псалтир біля труни з батьком. Мені, як найменш зайнятій людині в будинку, наказували сидіти біля неї. Чесно кажучи, я не дуже розуміла, що вона читає, але її бубоніння мені подобалося більше, ніж запитання далеких родичів про моє особисте життя.

Одного разу бабця Ніна збилась і почала за це перепрошувати.

«Нічого страшного, — заспокоювала я її. — Псалтир у будь-якому разі писала людина. І навіть якщо уявити, що їй Бог щось диктував, напевне ж, вона могла щось додати від себе чи взагалі перекрутити деякі фрази. Тож не варто сприймати цю книжку як істину в останній інстанції».

На що бабця сказала: «Та ні, цей Псалтир точно хороший. Я його у Києві купила».
І тут я зрозуміла: правила сумнівам не піддають. Стій годинами, вислуховуючи молитви священника та спроби півчих потрапити в ноти.

Дякуй, коли тобі кажуть: «Кріпись, дитино!» Обіцяй поставити пам’ятник через рік. Плач, щоби не здатися безсердечною, але не занадто, щоб не дивились, як на божевільну. Правила й думка оточення важливіші, ніж твої почуття, а поплакати від душі можна вночі, розглядаючи фотографії.