купити рекламу

Є книжки, які вибивають тобі ґрунт з-під ніг. Не шматок основ, на яких тримається твій світ, а якісь заяложені нафталінові стереотипи, до яких ніби  приростають підошви твого мислення. Є книжки, які вимивають увесь той оціночно-критичний бруд тобі з-під нігтів: раптом починаєш широко розплющувати всі свої чуття, аби чути врешті свою жіночу природу. Є книжки, які розривають всі видимі табу й ті, що існують десь підшкірно. З книгами, як і з людьми: або притягує сильно, наче вже безповоротно, або ж навпаки – так легко, мовби лише на тимчасовість. 

Книжка Рупі Каур – те саме, що сильно й безповоротно – залишає в тобі зі слідом молока й меду слід тебе самої, бо ж іноді наші тіла чи «наші спини / можуть повідати такі історії / що зробили б честь / спинці палітурки / будь-якої книжки».

Поява цього видання українською неабияк порадувала читачів справжнього й відвертого жіночого письма. Адже збірка жіночих поезій вже давно названа «міжнародним феноменом» як щодо перекладів (39 мов світу), так і щодо статусності бестселера (перша позиція у списку The New York Times понад 100 тижнів поспіль). Сама авторка визнана однією зі ста найвпливовіших жінок за версією ВВС, діяльність якої надихає, творчість якої змушує читачів одночасно «боліти, любити, ламатись, гоїтись». Саме так названо розділи книжки «Молоко і мед» («Milk and honey») Рупі Каур, відомої поетки з Індії, а ще мисткині і перформерки, яка емігрувала з родиною до Канади. Це перша її книжка не-віршів, а радше метафор, поєднаних із графічними чуттєвими доповненнями, що можуть слугувати візуальними знаками жіночої саморепрезентації.

Для авторки письмо є заспокоєнням, жестом відваги і вагомості, можливістю терапевтичного самовідновлення – «вночі мене розбудили ридання мого серця / як тобі допомогти? спитала я благально / і серце відказало: / напиши книгу» (тут і далі – всі підкреслення Р.К.)– зазначила письменниця у своєрідному мініпролозі до великого внутрішнього монологу. 

Назва збірки інтерпретується через присутність на губах жінки одночасно двох субстанцій (рідкої біло-жовтої і трохи густішої поліхромної, що мають властивість залишатися солодкими й (із часом) гіркнути, текти, витікати і засихати, лишаючи слід, пахнути й липнути, бути дивовижно «жіночними», тільки жіночими (як самка ссавців, що дає молоко чи матка бджоли, що збирає солод і нектар рослин, трансформуючи віднайдене у якісно новий продукт). І потім, «як тобі вдається так легко /  бути доброю до людей? запитав він / з уст моїх скрапували молоко і мед / коли я відказала це тому що інші / не були добрими до мене», – пояснює Рупі Каур, ділячись із читачами досвідом свого тіла, яке для дівчинки у п’ять років є лакмусовим папірцем пізнання світу, в якому «тіло моє є для того / аби давати кожному хто попросить», бо «тебе / навчали / що у тебе між ніг / пристань для чоловіків / яким би десь перепочити». 

Думати тілом – це думати (і) про тіло, особливо коли «світ вділяє тобі / стільки болю / а ти ось яка / перетворюєш його на золото / – немає нічого чистішого за це». Тексти Рупі – це маніфестація жіночого права на розпоряджання власним тілом: «прийми себе такою / якою тебе задумано» – про вагу і форми тіла; «ти належиш тільки собі» – про (д)епіляцію або право на (не)зайве волосся на жіночому тілі; «виявляється з мого боку неввічливо / говорити про місячні на людях / адже справжня біологія тіла / аж надто реальна» – можливість казати про менструацію і ПМС, не соромлячись і не боячись; «продавати те що у жінки між ніг / вважається прийнятнішим / ніж згадувати / як саме воно працює» – про називання частин свого тіла і прийняття себе.   

Проблему жіночої підпорядкованості впродовж багатьох століть Рупі Каур називає «спадковим прагненням зіщулитися» – «щоразу переконувати себе / що маю право / займати місце у просторі / це як писати / лівою рукою / якщо я народилася / щоб писати правою». Письмо Рупі – неприховано автобіографічне – «я навчилася прозорішати в родині / де любили щоб доньок було не видно».

Про сексуальні стосунки авторка пише натуралістично й відверто, не уникаючи окремих деталей, пов’язаних із процесами і станами тіла – «він випатрує її / своїми пальцями / так наче вишкрібає / м’яку середину / дині». Народження дитини та й самі пологи авторка прирівнює до спорожніння («я вислизнула з материного живота / лишивши його порожнім / так я вперше зникла». Авторка звертається до тем сексуальних домагань, спроб зґвалтування, педофілії, статевої і гендерної дискримінації: «психотерапевт садовить / навпроти тебе ляльку / вона десь така ж завбільшки як / дівчатка / яких люблять торкатися твої / дядьки / покажи де були його руки». Каур осмислює роль батька у вихованні доньки: він мав би бути для неї взірцем ставлення чоловіка до жінки, але дуже часто саме татки виховують власних доньок із комплексом неповноцінності, призвичаюють до ролі жертви: «аж доки вона не виросте / звично довіряючи чоловікам що її кривдять / бо вони такі схожі / на тебе».

Письмо Каур – це тривожний крик про брак любові у сучасному світі («зі мною злягалися каже вона / але я досі не знаю / як це воно / кохатися». Вона торкається теми згоди на секс, чітко ставлячи межі між угодою-згодою і злочинним актом домагання – «якщо ж хтось із них просто лежить нерухомо / бо зараз не час / або немає настрою/ або й узагалі нема бажання / тоді як інший злягається з їхнім тілом / то так не кохаються / так ґвалтують».

Роздуми про кохання пронизані дивовижною сентиментальністю і ніжністю: «ні / це не / буде кохання / з першого погляду / це буде кохання з першого / спогаду бо я вже бачила тебе / в очах моєї матері коли вона сказала одружися / з чоловіком схожим на якого ти б виховала свого сина»     

 В інших текстах любов сприймається ніби «тонка межа / між вірою / і просто сліпим чеканням», де духовний зв’язок передує тілесному, уможливлює його – «він спершу торкнувся / моїх думок / вже потім / моєї талії / моїх стегон / чи моїх вуст». Еротизація думки викликає алюзію з мистецьким проєктом: «варто лише подумати про тебе / і мої ноги самі розсуваються / як мольберт із полотном / що нетерпляче чекає дотику / художника». 

Естетизована символізація запаху тіла, плоті, натури, єства дорогої людини: «найбільше я люблю в тобі твій запах / ти пахнеш / землею / травами / садами / трішки більше людина / ніж решта нас». Образна структура цих текстів – поліморфна. Рупі вибудовує певну історію чуттєвості: від збудженого промовляння до стишеного відпускання від себе кохання чи пропускання крізь себе його-як-спогаду:  

«дивлюся на тебе і здається / ти маєш пахнути медом не-болем / дай-но я скуштую»,

«ти роздягаєш мене своїм голосом», 

«як гарно звучить моє ім’я / коли цілується з твоїм язиком», 

«хочу щоб твої руки / торкалися / не моїх рук / щоб твої вуста / цілували / не мої вуста / а дещо інше»,  

«ти перекладаєш мою долоню / мені між ніг / і шепочеш / тепер нехай ці пальчики станцюють для мене / – сольний виступ»,  

«розкрий мене як мапу», 

«ти був такий далекий / я й геть забула що ти взагалі є»,  

«ти стільки ночей / відчувала у себе між ніг його стишену плоть / що забула яка вона / самотність», 

«ти шепочеш / кохаю / але насправді маєш на увазі / не йди», 

«ось вона яка / любов / вона просякає твої вуста / аж доки вони забувають / усе крім одного слова / його імені»,  

«той хто прийде по тобі / нагадає мені що любов / має бути ніжною / на смак / він буде як вірші / такі що їх не напишу ніколи»,  

«я вимучую тебе / з-під своєї шкіри»,  

«як я можу писати / коли він забрав мої руки / зі собою», 

«самотність це знак що тобі вкрай потрібна ти». 

Пізнання себе через іншого й іншого через себе (собою, у собі, завдяки собі) можливе тільки за цілковитого (с)прийняття: «люблячи себе / я навчаюся / любити його», чи, наприклад, «він каже / пробач я знаю що такого як я любити непросто / я з подивом позираю на нього / хто сказав що я хотіла простого / мені ні до чого прості / мені кортить когось збіса складного». 

Сама складність кохання жінки набуває ознак само-забування чи навіть все-забуття, настає особлива мовленнєва атрофія, коли слова, знаючи власну крихкість, стають безсило-зайвими – «я збрехала б якби сказала / що поруч з тобою мені відбирає мову / радше поруч з тобою мій язик / забуває якою мовою / йому говорити», бо «хоч може ти й не був моєю першою любов’ю / та ти був тією любов’ю / поряд із якою всі решта / тепер нічого не варті» (с. 63), бо «ти торкнувся мене / навіть / не торкаючи».

Якщо говорити про інтертекстуальні перегуки, то «Молоко і мед» Рупі Каур можна порівнювати з іншими відвертими зразками жіночого письма. Наприклад, щодо порушуваних тем, пов’язаних із тілесністю й сексуальністю, збірка поезій Каур близька до збірки п’єс «Монологи вагіни» американки Ів Енслер, яка теж розглядає жіноче тіло як втіху і біль, як рану і втрату, заборону і протест, територію недозволеного самопізнання, осуду й висміювання у публічному просторі. «Молоко і мед» наближається і до традиційних зразків французького жіночого письма, яке балансує на різних гранях відвертості: від Франсуази Саган, Маргеріт Дюрас, Наталі Саррот до Анні Ерно чи бельгійки Амелі Нотомб. Еротичні елементи поезій Каур співвідносяться зі стилістикою ще однієї уродженки Індії, всесвітньо відомої письменниці і громадської активістки, екофеміністки Арундаті Рой, письмо якої торкається багатьох питань, пов’язаних із жіночою роллю і жіночим тілом у традиційній культурі й суспільному порядку Індії. 

Щодо особливостей дизайну (динамічна, ніби «текуча» графіка, текст проростає в малюнок і навпаки, зі слів «малюються» образи тощо) книга Рупі Каур може стати поряд із виданнями ірано-французької художниці, авторки коміксів і сценаристки Маржан Сатрапі (напр., графічний роман «Вишивки» – про особисті досвіди іранських жінок чи знаменитий роман-комікс «Персеполіс» – про ірано-іракську війну очима дитини-дівчинки). Такий синтез вербального і художнього має не лише доповнювальну естетичну цінність, але й показує, як «мальовані історії» вибудовують додаткові контексти в(и)ражальності. 

Книжка Рупі Каур – переплетіння знаків й (о)значень, і не лише візуально-тілесних, і не лише пульсувально-тактильних. Зрештою, можна знайти ще чимало координат на цій мапі жіночої інтимності. Як переконує Рупі, «давай залишатися незворотно закоханими в усе, що дарує нам всесвіт». А незворотно – це без жодного озирання назад, правда?