купити рекламу

Культура, соціум, індустрія краси, реклама впливають на сприйняття себе, вибудовуючи ідеальні стандарти, яким маємо відповідати. Тіло у кожного різне, зі своїми особливостями, і в цьому його краса. Навчитися приймати його – це довгий шлях трансформацій, який пройшли дві наші героїні – блогерки, які пишуть про тілесність, любов до себе і прийняття свого тіла.

Іванна, авторка блогу joe.vanie, і Анна, авторка блогу thevelvetdust, розповіли, чому обрали цю тему.

Поява блогу

Іванна: Блог почала вести, коли була в декреті. Нікуди було дівати свої надмірні думки, не могла вільно розпоряджатися часом, а навкруги у людей постійно щось відбувалося, поки я сиділа вдома. Головна ідея блогу з’явилася не одразу. Стани тривожності, гойдалки, емоційні вигорання, почали проявлятися депресивні стани й післяродовий психоз. Блог став місцем, де я могла ділитися своїми думками, переживаннями, страхами. І це знайшло відгук в інших. Зараз я пишу про свої думки з соціальних, жіночих, людських питань, які хвилюють мене і мою аудиторію. Транслюю власне відчуття краси і світу. Вчу інших дивитися на себе і своє тіло без оцінки, шукати сміливість, любов і силу в собі. Мій профіль про реальне життя, а не вилизана ідеальна сторінка. Це місце, де можна бути собою.

Анна: Мій блог про мистецтво і бодіпозитив, любов до себе і доброту. Я пишу про те, що створюю – вишиваю і малюю. Мій блог – це відображення мого життя. Кілька років тому я почала вести блог без конкретної ідеї, але з красивим візуалом. Відтоді він пережив кілька трансформацій, змінювався разом зі мною, від думок про свободу тіла й духу до розповідей про сміливість кардинально змінити своє життя. У Берліні я вступила до художньої академії, що було мрією всього мого життя. Я не змогла здобути вищу освіту разом із однолітками. Після школи в моїй родині була складна ситуація, а потім я сильно хворіла. Відновлювалася кілька років і тому не змогла побудувати кар’єру так, як мені б хотілося. Потрібно було працювати, я народила дитину і жила, не вірячи в те, що взагалі можу займатися чимось ще. Але крізь хвороби, побут і тривожний розлад я знайшла в собі сили почати життя заново в 32 роки. Ніколи не пізно вчитися, ніколи не пізно слідувати за своєю мрією. Раніше я звинувачувала обставини і здоров’я, а тепер саме час брати все знову в свої руки. Про це я також пишу у своєму блозі.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Индустрия моды и красоты сегодня – это на 95% восхищение молодостью. Посмотрите на подборку фото из самых модных домов этой планеты (в карусели) – всем моделям там не больше 16 лет. Хотя я часто заходила в модные бутики в Париже и могу с уверенностью сказать, что основная масса клиентов там – это богатые женщины за 40. Молодые тоже есть, то их очень мало. ⠀ Да что там, не верите мне? Посмотрите, кто сидит в первых рядах модных показов – критики и клиенты. И посмотрите, сколько там молодых, а сколько 45+. Самые молодые из них – это обычно какие-то популярные блогерки, которых пригласили для рейтингов. ⠀ При том, что основная масса платежеспособных клиентов – это женщины постарше, модные дома настолько самовлюблённые и эгоцентричные, что не могут поставить ни одной возрастной модели на свои подиумы, и со скрежетом зубов раз в год делают это в своих каталогах и рекламах. Я уже не говорю о том, чтобы это были еще и женщины с разным телосложением. Это вообще нонсенс. Нет, все должны стремиться к сохранению молодости и стройной однотипной фигуры. И не важно, насколько это отразится на чьем-то здоровье… ⠀ Вот так женщин постоянно вынуждают платить деньги за то, чтобы соответствовать и при этом еще и постоянно ощущать себя неполноценной. Личные тренеры, косметологи, диетологи, пластические хирурги… Так много людей с удовольствием наживаются на чьих-то комплексах и проблемах. И мы все сейчас находимся в этой ловушке, без исключения. Мы все хотим быть “как она” потому везде говорят, что это лучше, чем “быть собой”. ⠀ Я хочу, чтобы нас услышали, чтобы нас начали уважать, чтобы мода создавалась для нас, а не чтобы мы подстраивались под нее. Мы достойны этого! Каждая из нас. Мы хотим быть собой, а не слушать то, что нам навязывают. Мы хотим быть здоровыми, а не искать успокоение в опасных процедурах! Потому что нет ничего ценнее в жизни, чем сама эта жизнь, а все навязанные нам ценности – это мыльный пузырь, который лопнет рано или поздно.

Публикация от I’m Ana • art&self-love 🌿🏳️‍🌈🦄 (@thevelvetdust)

Прийняття тіла

Іванна: Прийняття тіла приходить через його усвідомлення. Моя історія складається з довгого шляху, внутрішніх запитань та пошуку відповідей, сліз, істерик й бажання не бути собою.

Я пережила різні трансформації. Моє тіло виносило та народило маля. Я відчувала себе коханою жінкою, а потім була покинутою жінкою, яка ненавиділа своє тіло і себе. Коли почала займатися йогою, медитацією, прийшло усвідомлення, що я живу насамперед не у світі, а у своєму тілі.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

чим більше дізнаюсь про себе, тим менше мені хочеться говорити і більше — спостерігати. я пишу менше і рідше. бо більше не впевнена, чи здатна знаходити відгук. якщо по правді, я була трішки шокована. від того, що давно попрощалась зі звичним для читачів образом, припинила писати про страждання, стала думати, спостерігати, здобувати знання і.. наткнулась на те, що це нікому не потрібне. воно заскладне. не цікаве. дайте щось яскраве, а не розумне! знання цікава штука. я відчуваю як воно множиться, заповнюючи простір всередині, стає цінним інструментом у житті, чимось таким, що допомагає справлятись з кожним новим етапом і закривати старі двері образ і травм, відкриваючи натомість щось світле і спокійне. зараз запитую себе, чи насправді людям потрібне те світло і спокій? бо вони не наповнені яскравими емоціями, не дають того всплеску і драми, до якого люди такі голодні. ділитись хочеться все менше. не знаю, чи це тому, що здобуваючи це знання, ти все менше потребуєш оцінки інших, чи то через те, що мовчання і слухання дає врешті набагато більше ніж потоки слів і дискусій, які розчиняються у повітрі і залишаються врешті неважливими і непочутими. а може, я просто трішки розчарована від того, що зіткнулась з соціальною реальністю, яка мені зовсім не імпонує. я спостерігаю, як все менше людей готові слухати щось цінне, те, що здобуте особистими силами і мені не хочеться ділитись цим з тими, хто не готовий слухати. хто не хоче отримувати інформацію, яка змусить рости, а не задовільняти потреби мозку, котрий наркотично вбирає в себе розваги, компрометуючі статті, бажає самоствердитись і вирости за рахунок інших, не залишаючи місця для росту і звичайної праці над собою. не залишаючи у собі місця для того, що приносить врешті мир і спокій. і безліч людей, які діляться і пишуть про цей шлях — залишаються непоміченими і непочутими. не тому, що не стараються, а бо слухати нікому. шкода, та мені здається, що я стаю однією з таких людей. може варто зупинитись і рухатись в інший бік? чи продовжувати ділитись, сподіваючись бути почутою? поживем побачим. а поки, як завше ділюсь неймовірними кадрами, де люблю себе усю. цього таланту вистачить надовго 🖤 #тінівдоманастіні

Публикация от mamá vanya (@joe.vanie)

Після народження сина я не сприймала своє тіло ніяк, окрім як молочну ферму. Але саме тоді я дуже змінилася фізично і вперше почала собі подобатися. Тому материнство стало для мене першим кроком для подальшого прийняття.

Тіло допомагає тобі бути в цьому світі, підтримує тебе, як ніхто інший. Коли починаєш дивитися на нього під цим кутом, розумієш, що ти просто не можеш не приймати, не слухати його і не ставитися з любов‘ю.

Анна: Любов до себе прийшла через ненависть до свого тіла. Я дуже довго сиділа на дієтах і надмірно займалася спортом. Коли набирала вагу, ненавиділа себе ще більше, вела постійну боротьбу з волосям на тілі. Потім прийшло розуміння, що я не повинна вимірювати свою цінність через оболонку. Я більше, ніж просто зовнішність, насамперед я людина – з характером, інтересами, мріями і цілями. Впевненість у собі починається зсередини. Я перестала підганяти себе під якісь певні стандарти і фокусуюся на тому, що робить мене щасливою.

https://www.instagram.com/p/CAKkIrOqmup/

У природи немає нічого бридкого. Всі рамки дозволеного ми створили самі, придумали, що груди – це непристойно, а целюліт – некрасиво, а вийти без епіляції в купальнику – соромно. Ми боїмося бути неприйнятими, і це первісний племінний страх, який не притаманний індивідуальності та незалежності особистості у 21 столітті.

Нав’язана краса

Іванна: Ненависть, стигми, сексизм, шовінізм чи будь-який інший вид аб’юзу – це нездоровий прояв людської недосконалості, який свідчить лише про невміння приймати життя та людей такими, як вони є.

Моєю стратегією реагування на негатив і в блозі, й у житті є самодисципліна і виховання поваги до себе. Я не раджу боротися з чимось. Бо це агресія на агресію, що породить лише відповідну реакцію. Найстрашніше, що може статись із агресором – це бути непоміченим та проігнорованим.

View this post on Instagram

вань, чого ню? ⠀ «щоб звабити всіх мужчин на землі, і ваших теж» – моя звична відповідь, якщо відчуваю нотки осуду в запитанні. таким чином я одразу обеззброюю опонента, бо якщо сама себе називаєш путаною, то в них наступає параліч. але якщо вас щиро цікавить це запитання, то я відповім з радістю і теплом. я з тих людей, які про сором в принципі чули десь з легенд. мене ніколи не соромили за тіло, і в дитинстві я часто бігала в чому мати народила, на ходу придумуючи казку про принцесу ‚прекрасну, пречисту і голу‘, якою, як бачите врешті і стала. про те, що тіло це соромно, я дізналась вже коли стикнулась з неадекватною реальністю соціуму, де спокійно вертіли дупами в трусах на телебаченні, але ню-фотографія, цілунки, оголений живопис і відверті сцени ніжності у фільмах були табу для неготових дитячих очей (ніби я цицю в лазні ніколи не бачила). про те, що виставляти напоказ оголені плечі і спину це прямий шлях в путанство, а мільйон фото в стрінгах з дупою на пляжі – норма, я дізналась звідти ж. ну і, далі звичайна історія, як дівчинка з не надто худим і спортивним тілом почала дуже комплексувати, ховатись у величезних светрах і штанях на три розміри більших від мого батька, неадекватно реагувати на прояви ніжності і романтику. дякувати всесвіту, так склалось, що я рано завагітніла і народження дитини вибило з мене всю дурь одним ударом. бо напівживу після родів, кістляву молочну субстанцію, мене вже не цікавила ‚цінна’ думка соціуму. я була занадто втомлена, щоб думати про їх високі моральні стандарти. тоді я раз і назавжди скинула з себе окови тісного ліфчика і вивалювала цицьку де мені було зручно годувати вічно-голодне поросятко. оголені фото стали для мене, в якійсь мірі, поверненням до коріння дівочості, жіночності, природи. і відмінною зброєю проти страху перед думкою суспільства і комплексів. бо, як мені з дитинства відомо, зі страхом найкраще боротись його ж зброєю. тому я вийшла до того самого страшного зубатого соціуму без будь-якої зброї, така як є, пречиста і гола, з своїми розтяжками, складками і асиметричними грудьми. закрила від страху очі, і… ⠀ нічого не сталось. бо виявилось, люди набагато адекватніші, ніж мене лякали. next ➡️

A post shared by mamá vanya (@joe.vanie) on

Нав’язані стандарти краси закладені у нас дуже глибоко й подані під соусом «зроби це, якщо любиш себе», що насправді означає «тебе любитимуть інші, якщо ти робитимеш те й те». Важливо, щоби будь-який вибір жінки щодо свого тіла базувався на здоровому почутті любові та бажанні себе потішити. Вплив б’юті-індустрії паплюжить наше сприйняття реальності. Тому мені шкода жінок, які готові зробити з собою що завгодно заради визнання. Мені хочеться їх підтримати та запевнити, що вони можуть обирати.

Анна: Тіло – це не аксесуар, воно не виконує декоративну функцію. Слухати своє тіло – це насамперед розуміти, коли воно працює безвідмовно і йому добре. Ментальне здоров’я теж дуже важливий фактор: якщо закривати очі на депресію чи стрес, це нічим хорошим не закінчиться. Я пережила стан, схожий на фіброміалгію, через депресію у мене постійно хворіли м’язи і ломило тіло. Це не як втома після тренування, це біль, який не дає заснути. Все, що ви робите, кожне ваше рішення, неприємний конфлікт, складна ситуація в сім’ї, проблеми на роботі – все це відгукнеться у вашому тілі, тому важливо розуміти свої ліміти і піклуватися про себе. Це не про егоїзм, а про здоровий шлях до особистого щастя.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Стандарты красоты – это страшная и никому не нужная вещь. Многие не понимают, каким образом сегодняшние стандарты красоты – это продукт патриархального социума и для этого я хочу рассказать вам про женщин разных культур. TW: калечащие практики. ⠀ В племенах падаунг девочки, начиная примерно с пятилетнего возраста, носят на шее медные кольца. С каждым годом ей добавляют кольца, приводя шею в нефункциональное состояние и ограничивая движение головы. Вес колец может достигать 5 кг, а кольца перестают добавляться с момента замужества. Эта традиция практикуется по сей день. ⠀ В Китае вплоть до начала ХХ века существовала традиция перевязывая ног девочкам для того, чтобы сохранить миниатюрную стопу. Это предполагало дробить кости стоп и туго их перевязывать с самого детства. Идеальная стопа не должна была превышать 7см и полностью обездвиживать женщину. Это делалось для того, чтобы удачно выдать ее замуж. Женщины с недеформированными ногами не могли рассчитывать на удачное замужество и им приходилось работать(!!!) ⠀ Женщин Мавритании начинают откармливать с детства насильно, заставляя их есть высококалорийную и жирную пищу. Эта практика сохранилась по сей день. Худая девушка не имеет шансов удачно выйти замуж, поэтому к 12 годам девочки весят уже в районе 80-90 кг. Типичный ежедневный рацион достигает 16 тыс. ккал. Многие девочки умирают от осложнений с желудком или захлебываясь своей рвотой. ⠀ Вы думаете, что они то отсталые, а мы далеко ушли? Совсем нет. У нас проводятся операции по увеличению груди, которые могут привести к серьезным и даже смертельным осложнениям. У нас можно пойти наколоть себе яда в лоб (ботокс), гуалронку под глаза и в губы – и это тоже не безопасно. Совсем недавно у нас был огромный бум на анорексию и девочки оставались без месячных на всю жизнь из-за недоедания. А некоторые умирали… Мы – ничем не лучше. И в этом виновато патриархальное общество и стандарты красоты, которые хотят, чтобы мы нравились мужчинам. Давайте изменим ход истории и будем делать то, что нравится нам. Мы будем самими собою, мы будем красивыми всегда, без каких-то там стандартов. У нас есть тело, в котором мы живем и оно заслуживает любви, а не постоянных издевательств.

Публикация от I’m Ana • art&self-love 🌿🏳️‍🌈🦄 (@thevelvetdust)

Іванна: Нав’язане сприйняття краси й тіла можна відрефлексувати. Моя порада тим, хто експериментує з тілом – не робіть того, що потім неможливо змінити, не зупиняйте природні процеси (лазер, імпланти), бо якщо пожалкуєте згодом, буде пізно їх відновлювати. Особисто я майже ніколи не була схильною до б’юті-практик, бо не бачила нічого раціонального у витрачанні стількох годин і грошей. Зараз роблю те, що приносить мені позитивні емоції та не шкодить тілу: гладенькі ніжки – для мене радість, яка перекриває увесь попередній біль від депіляції, або посидіти в тиші, доки мені малюють брови, або роблять зачіску. Кожній із нас вирішувати, що ми хочемо змінити у собі, – головне, щоби з любові, без фізичної й моральної шкоди.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

oui. si. yes. ναι. já. áno. так. на усіх мовах світу, усіма жестами, звуками і відчуттями я щодня кажу собі – так. собі, котра може бути водночас мамою і жінкою з цих фото. собі, котра вчиться любити кожну клітинку свого тіла, не за красу, а за життя. собі, котра може бути сильною духом і не менш прекрасною зовні. собі, котра говорить голосно і без страху. собі, котра не розчиняється в людях, чоловіках чи дітях, а натомість розчиняє кожного у своїй ніжності та любові. собі, котра не боїться гучних слів і осуджень, що люди шепочуть чи кидають в обличчя. собі, усій яка є. я щодня повторюю ці слова, перемагаючи кожен сумнів і комплекс, що коли небуть мені був нав‘язаний. перемагаючи усю біль, з котрою мене залишали чоловіки, усю власновигадану недосконалість, над котрою я плакала ночами. я кажу так. скажи це і ти. всій собі. а якщо досі не змогла, якщо досі боїшся, ховаєшся, вигадуєш причини не бути собою, а бути образом, якого від тебе чекають інші, бо засудять, бо зацькують, бо не зрозуміють, бо, бо, бо…. ⠀ працюй. рухайся і не зупиняйся. шукай це в собі. і не вини у своїх програшах тих, в кого вийшло. а на улюблене питання «куди дивиться твій мужик» маю універсальну відповідь. він завжди дивиться на мене по той бік об‘єктиву. p.s. присвячується усім, хто досі думає, що може засуджувати людей за їх дії, думки і світогляд. я вірю в те, що одного дня ви припините боятись і станете щасливими 🖤

Публикация от mamá vanya (@joe.vanie)


Анна: Усі теми, пов’язані з жіночою фізіологією, занадто довго були табуйовані, тому важливо нарешті почати це обговорювати. Немає жодних «жіночих» тем, які потрібно приховувати від чоловіків або суспільства загалом. Про менструацію говорити обов’язково, бо цей процес супроводжує жінку протягом майже всього її життя. Нам потрібно навчитися розуміти себе передусім, але й чоловіки мають знати, як усе влаштовано у жіночому тілі. Зараз не всі дівчата знають, як влаштована вульва, що уретра насправді не у піхві, а оргазм не буває кліторальний або вагінальний, бо виходить від стимуляції одного органу. Тіло не має бути табу, бо це навішує додаткові ярлики та стереотипи.

Про цензуру в інстаграмі і хейт

Анна: Я думаю, що цензура в інстаграмі – це лицемірство і подвійні стандарти. Жінки самі повинні вирішувати, як і коли показувати своє тіло. Цензура на жіноче тіло доходить до абсурду – кожен школяр може сходити в музей і розглянути цілком собі реалістичні зображення жіночих тіл чи відкрити порносайт, де ракурси і пози далеко не такі скромні, як в інстаграмі. Тому політика соціальних мереж, як на мене, не демократична і не відображає базові права кожної людини у вільному суспільстві. Ми живемо в дивному світі, де начебто ми досягли якихось свобод, але ці свободи гранично лицемірні. Все ще вважається нормою об’єктивація і сексуалізація жіночого тіла, натомість чоловіче тіло не підпадає під такі жорсткі критерії.

Окрім великої кількості хейту в мій бік, я постійно отримую попередження від Інстаграму. Одного разу мене заблокували, і я ледь відновила акаунт. Мій профіль – це фактично альтруїзм через протистояння. Я не заробляю зі свого блогу навіть і частки того, що могла б. Є набагато більше фінансово успішних блогерок, які знають, для чого вони це роблять. У мене інша мета – я вірю, що мій блог може комусь допомогти, підтримати. Мені шалено важливо знати, що можу хоч трохи своїм прикладом змінити те лицемірство, яке зараз присутнє в мережі. Через репрезентацію жіночого тіла показую, що ніхто не ідеальний, а у нав’язаній гонитві за цим ідеалом ми втрачаємо справжній сенс життя.

Іванна: У мене доволі радикальні погляди на цензуру в мережі, які можуть не сподобатися жіночому рухові. Людство завжди мало дурну звичку все піддавати подвійним стандартам: коли щось вигідно одній зі сторін, інша зазнає утисків. Це було завжди, бо там, де є натовп – буде сміття і бажання збагатитися коштом інших. Звісно, люди (і жінки, і чоловіки), які володіють аналітичним мисленням і мають власну думку, розрізняють, де є норма, а де ні.

Сюди можна віднести будь-який вид радикалізму, і цензуру зокрема. До речі, я маю на увазі не лише радикалізм щодо жінок, але і від самих жінок (наприклад, коли фемінізм і бодіпозитив набуває таких самих подвійних стандартів).

Я б радила кожній жінці звертати увагу на вдосконалення своїх особистих кордонів і виховання самоповаги. Тоді жодні моральні утиски з боку суспільства не будуть травмувати, а стануть виглядати як дурнувата дитяча гра, де всі намагаються звинуватити одне одного з вигаданих причин.