купити рекламу

Сиджу я в барі. Навпроти – Сірьожа. У моїх руках – шматок рахунку, де можна розгледіти загальну суму і нижню половину слова «тирамісу». У Сірьожиних руках також шматок рахунку, зіжмаканий настільки, що там важко щось розгледіти. Ми лупаємо одне на одного очима, аж доки Сірьожа оговтується і каже:

— Ну я ж джентльмен!

Давайте повернемося на кілька хвилин в минуле, аби зрозуміти, що ж зробило тридцятирічного маркетолога Сірьожу (в його власних очах) джентльменом.

У нас було побачення. Із тих, де на десятій хвилині починаєш позіхати з закритим ротом і розумієш: у вас ніколи нічого не вийде. Я поводилася ввічливо і шукала найбільш приязний тон, щоб одразу повідомити Сірьожі, наскільки ми різні та як я поспішаю додому.

Десерт я все ж мала намір доїсти. Розумієте, все життя я була впевнена, що на світі немає сили, яка змусить мене відмовитися від тирамісу. Щоправда, після Сірьожиної фрази: «А Гордон взагалі-то класний журналіст», я таки попросила рахунок, мало не вдавившись ніжним, як хмаринка, маскарпоне.

Звісно, офіціантка поставила рахунок перед самим носом у Сірьожі. Більшість офіціантів роблять так, і це завжди дратує. Моя логіка проста: є жінки, які не проти, щоб чоловік платив. Є жінки, які хочуть платити за себе самі. Обидва варіанти – це нормально.

Ненормально, коли офіціантка вирішує за вас, що платитиме конче Сірьожа. Хоча залишити рахунок посередині столу, а не вручити його чоловікові – це ж так просто.

Перш ніж перейти до метаморфози, коли поціновувач таланту Гордона перетворюється ще й на джентльмена, давайте поговоримо про те, хто ж має платити за спільні тирамісу, кіно, вечері й коктейлі?

Я так охоче ділюся власним досвідом, що з нього і почну. Мене аж кидає від самої думки, що пригощатиме чоловік, який мені не подобається. Дозволити оплатити спільний рахунок комусь, хто голосує за ОПЗЖ чи харкається на асфальт – це лицемірство. Мені неприємно користуватися симпатією чи приймати послугу від когось, кого хочеться обходити десятою дорогою. З іншого боку, якщо оплатити рахунок пропонує чоловік, який мені симпатичний, – я зазвичай не проти. Як правило, пропоную пригостити випивкою у наступному барі або оплатити таксі. Мені здається, це елементарна фінансова ввічливість.

Недавно я вирішила звірити свої погляди на романтичну економіку під час інтерв’ю із письменницею Іреною Карпою. У своїй останній книжці «Як виходити заміж стільки разів, скільки хочеться» вона, як Керрі Бредшоу, розказала про десятки побачень, розібрала найрізноманітніші типажі і лавсторі з представниками країн Європи і США.

«Жінки у Франції отримують на 15% нижчу зарплатню, ніж чоловіки, – каже Карпа. В Україні, до слова, цей розрив, за даними Мінсоцполітики, складає 25%. – Якщо чувак сказав: розділимо навпіл, жодна француженка ніколи не піде з ним на побачення вдруге. У чоловіків є ці додаткові 15%, нехай вони платять за нашу вечерю».

А як же феміністки?

«Якщо йдеться про романтичні стосунки, навіть дуже емансиповані француженки – галеристки-редакторки-продюсерки – дозволяють чоловікам платити за них», – відповідає Карпа.

Ідея перетворити різницю в зарплатні між чоловіками і жінками на такий собі «гендерний податок» під час побачень звучить непогано. Щоправда, я працюю багато і несамовито, тож заробляю більше, ніж чоловіки, які кличуть мене на побачення. Не те, щоб ми обмінювалися податковими деклараціями між першим та другим коктейлями. Але, якщо мій компаньйон не іноземець чи айтівець, з великою імовірністю 25%-й розрив між нами якщо буде, то на мою користь. Хто в такому випадку має платити, я в Карпи так і не запитала. Тому і далі користуюся власним правилом: не подобається чоловік, плати за себе сама. Подобається – дякуй за пригощання і пропонуй заплатити за наступний раунд. І навіть якщо за наступний раунд наполягатиме заплатити він – це не проблема рівно доти, доки відчуваєш до чоловіка симпатію.

Із Сірьожою я відчувала не симпатію, а нудьгу і роздратування. Тому, щойно офіціантка принесла рахунок, я, ніяково всміхаючись, потягнулася по нього через увесь стіл. Але коли взяла його до рук, Сірьожа заявив:

— Я заплачу!

— Дякую, але мені буде комфортніше, якщо ми розділимо рахунок навпіл, – будь ввічливою, навіть якщо супутник тобі не подобається, – моє правило поведінки навіть на провальних побаченнях, коли найм’якший маскарпоне стає поперек горла.

— Ні, я сказав, що заплачу сам! – Відрубав Сірьожа. Вочевидь, він також має власний кодекс правил поведінки на побаченнях. І наші правила, схоже, відрізнялися.

Не встигла я придумати приязну, але однозначну відповідь, як Сірьожа потягнувся через увесь стіл і вирвав шматок рахунку з моїх рук.

— Ну я ж джентльмен!