купити рекламу

Документальний фільм «Жінка» — це всесвітній проєкт, що надає голос 2000 жінкам із 50 різних країн світу. Під час інтерв’ю жінки самі спрямовують розмову і говорять про те, що вважають дійсно важливим: роботу, освіту, емансипацію, материнство, й водночас про дуже особисте – ставлення до тіла, сексуальність або перші менструації.

Ідея створення документального фільму «Жінка» виникла у 2012-2014 роках під час роботи над фільмом «Людина». Авторів фільму Яна Артюс-Бертрана та Анастасію Мікову розчулили розмови з жінками, які попри сором’язливість і підозрілість абсолютно змінювалися перед камерою. Було відчуття, ніби вони все життя чекали на цей момент, – можливості висловитися та бути почутими.

Анастасія Мікова. Фото Пітер Ліндберг

Анастасія Мікова, режисерка фільму «Жінка», розповіла, як відбувалися зйомки фільму та чому почуття сестринства дає сили більше не боятися і говорити відкрито.

Як виникла ідея створення фільму? Все вийшло так, як ви спочатку задумували?

Ідея фільму «Жінка» виникла у нас під час роботи над нашим попереднім фільмом «Людина». Ми спілкувалися з чоловіками, жінками, дітьми з усього світу і відчували, що жінки хочуть і готові говорити більше. Це було дивно і хвилююче, адже десять років тому в деяких країнах було майже неможливо знайти жінку, яка готова поділитися своїм особистим досвідом перед камерою. Цього разу в різних куточках планети до нас приходили жінки, готові ділитися та говорити, і, щойно опинялися перед камерою, вони розкривалися й ділилися з нами і світом найбільш особистими хвилюваннями, тим, що вони ніколи й нікому раніше не розповідали. Ніби вони все життя чекали на цей момент. Так почався проєкт. Це було чотири роки тому, майже за два роки до справи Вайнштейна і руху #MeToo.

Анастасія Мікова та Ян Артюс-Бертран Фото Пітер Ліндберг

Те, як ми працюємо, сильно відрізняється від класичного створення документальних фільмів. У нас, безумовно, були запитання, які ми хотіли поставити, теми, на яких хотіли зробити акцент, але водночас ми адаптувалися до історій, які чули. Це був сценарій, що постійно змінювався, і ми постійно змінювалися й пристосовувалися, щоби бути максимально близькими до того, про що говорять жінки. Можна сказати, що фільм був написаний за безпосередньою участю жінок.

До фільму ввійшли не всі історії? Як ви обирали, які історії залишити, а які прибрати?

З огляду на те, що ми записали 2000 інтерв’ю, звичайно, було дуже складно зробити остаточний вибір – залишити одні історії та вирізати інші. Це був нескінченний процес, і ми весь час щось змінювали або додавали. Нам важливо було знайти правильний баланс між універсальними темами, в яких кожна жінка впізнає себе, такими як освіта, розширення прав і можливостей, робота, материнство, відносини з нашим тілом і сексуальністю, і більш конкретними складними темами, які ми, як режисери, хотіли виділити: зґвалтування як зброя війни або примусовий шлюб.

Ідея була в тому, щоби знайти цей баланс у кожній країні: інтерв’ю з представницями різних верств населення і жінками з конкретним досвідом.

Я не знаю, чи можна бути повністю об’єктивними та що саме це означатиме для такого проєкту, як наш. Можу сказати точно, що ми ніколи не зводили жінку до однієї-єдиної теми, ми ставили всі запитання кожній жінці. Й іноді жінка, у якої ми приходили брати інтерв’ю про насильство, закінчувала свою розповідь історією про розширення прав і можливостей! І це робить наш проєкт унікальним. Ми ніколи не знали, що станеться під час інтерв’ю, але ми завжди були відкриті й готові дивуватися. Загалом, думаю, це основні ідеї, які ми хотіли передати у фільмі, й, з огляду на реакцію, яку ми отримуємо від аудиторії, я відчуваю, що люди це розуміють.

Які теми викликали у жінок жвавий інтерес і бажання поділитися?

Ми чули сотні історій про домагання і сексуальне насильство загалом. Це дуже сумно визнавати, але якби мені довелося пропорційно представити всі історії насильства, про які ми чули, фільм на 70% базувався б на них. Проте ми не хотіли зводити «Жінку» до цього, навпаки, ми хотіли показати, наскільки жінки різні й сильні! Але так, жінки як і раніше зазнають насильства у всьому світі. І я дійсно переконалася в тому, що кожна третя жінка стикається з насильством протягом свого життя: жінки-керівники, жінки в армії розповідають ті ж історії про сексуальне насильство, що й жінки з віддалених селищ в Індії. Ми все ще живемо у світі, де насильство стосовно жінок занадто терпиме і прийнятне. І коли дехто каже, що ми зараз занадто багато про це говоримо, я б сказала, що ми все ще недостатньо говоримо про це.

Відносини жінки зі своїм тілом – одна з важливих тем, які ми порушуємо у фільмі. І дуже цікаво спостерігати, як нас із дитинства програмують, що потрібно бути красивими і мати гарний вигляд. Це те, що асимілювали жінки всього світу! Між іншим, ми завжди говорили жінкам приходити на інтерв’ю саме так, як вони хочуть, ніколи не даючи жодних вказівок, але більшість із них приходили з ідеальними зачісками, красивим макіяжем і виглядали дуже ефектно. І я їх розумію: вони хотіли, щоб інтерв’ю було особливим і виглядало красиво. Однак жінки борються зі старінням не скрізь однаково: наприклад, у західних країнах багато жінок докладають великих зусиль, аби прийняти зміни свого тіла, натомість у Бразилії жінка сказала нам дуже правильну річ: «Я побачила свою красу в 15, в 30, тепер я бачу свою красу в 60 років, це не те ж саме, але я все ще красива і щаслива, що прожила досить довго, щоб побачити себе жінкою 60 років». Мені подобається цей спосіб сприйняття старіння. Я зможу бачити все так само, коли стану старшою.

Жінки дійсно відчувають себе більш відкритими й значущими, коли розмовляють одна з одною? В яких ситуаціях доводилося бути особливо делікатними? Які відповіді й теми вас найбільше здивували?

Це правда, що, з огляду на ступінь приватності в наших інтерв’ю, для більшості цих жінок було неможливо відкритися чоловікові. Ян, мій співрежисер, повністю це розумів, тому для фільму інтерв’ю брали тільки жінки: багато з них я робила сама, але у мене також була чудова команда з п’яти журналісток, які працювали з нами протягом двох років зйомок і які зробили дуже багато інтерв’ю. І в кожній країні, де ми знімали, у нас був місцевий «комунікатор» (fixer), жінка з цієї країни, зазвичай журналістка, яка допомагала нам підготувати зйомку. Тож це була дійсно командна робота.

Виявилося, що найделікатнішою темою була не тема насильства, яка, на жаль, настільки поширена, що жінки говорять про це досить вільно, а розмови про секс, який, як і раніше, досі є табу в більшості країн світу!

І це цікаво, тому що спочатку жінки сильно сумнівалися, чи дадуть вони відповіді на запитання, наприклад, про своє сексуальне життя або про свій перший оргазм. Але щойно вони вирішили відкрити ці двері, то вже не могли зупинитися, вони просто ділилися такою кількістю інформації, що нам довелося вирізати частину розказаного (це могло стати еротичним фільмом, якби ми зберегли все).

Це було справжнє звільнення від усіх табу й стереотипів, які жінки зберігають стільки років. Мене саму здивувала така свобода слова. Це дійсно довело нам, що жінки готові та хочуть говорити про все!

На більш особистому рівні я б сказала, що створення цього фільму змусило мене зрозуміти, наскільки мені пощастило. Мене виховували батьки, які завжди підштовхували, говорили мені, що немає нічого неможливого і що я можу досягти всього, чого хочу. Я одружена з людиною, яка поважає мене і займається хатніми справами. Я працюю з чоловіком, який відомий у всьому світі, але який завжди мене слухає і ставить мою думку в центр уваги.

Я думала, що таких жінок, як я, багато в усьому світі. Але, працюючи над цим фільмом, я зрозуміла, що моя історія – все ще виняток і що більшості жінок доводиться багато боротися у своєму житті. І я щиро сподіваюся, що наш фільм, серед іншого, що зараз робиться в усьому світі в цьому напрямі, відкриє новий світ, в якому моя особиста історія більше не буде винятком.

Можете серед усіх історій виділити одну?

Звісно ж, у мене є сотні інтерв’ю, які мене дійсно зачепили. Але є те, що назавжди залишиться особливим. Це було одне з найперших інтерв’ю у фільмі, ми зробили його на конференції для впливових жінок з усього світу, яка називається «Жіночий форум». Я пам’ятаю, як увійшла ця напрочуд гарна жінка: одягнена у все біле і така самовпевнена. Її ім‘я Норма. Я пам’ятаю, як подумала: «Ми всі хотіли би бути схожими на неї». А потім вона потроху почала ділитися своєю історією, і це був зовсім інший світ, ніж я очікувала: коли вона була молода і ще жила в Мексиці, її попросили подбати про свого дідуся, який осліп, і він скористався цією можливістю, щоб ґвалтувати її протягом усього її дитинства.

Потім, коли вона стала підлітком, їй запропонували контракт моделі в Японії, і вона погодилася, щоб уникнути цього життя, повного насильства. І опинилась у жахливій мережі проституції, де кілька років піддавалася сексуальній експлуатації. Нарешті вона змогла повернутися додому, потім переїхала до Канади, вийшла заміж і народила сина. Її життя вперше змінилося на краще, а потім її синові діагностували ту ж хворобу, що була в її жорстокого діда, і він став сліпнути. Це було дійсно дуже важко. Після цього Норма почала пити. Одного разу вночі, коли вона шукала пляшку, то подумала: «Я більше не одна, у мене є син, про якого потрібно піклуватися. Я не можу цього зробити». І замість того щоб випити, вона взула кросівки й пішла на пробіжку. І стала одним із найвидітніших марафонців у світі, вона навіть занесена до Книги рекордів Гіннеса за найдовший тріатлон, що проводився будь-коли. І для мене історія Норми резюмує всю ідею фільму: наскільки сильні й витривалі жінки.

Як ви справляєтеся з емоційним тягарем під час виконання такої делікатної роботи?

Були інтерв’ю, в яких поступово ми дуже глибоко занурювалися в життя жінки, а потім раптово вона непритомніла. Те ж саме відбулося з Нормою в кінці її інтерв’ю, вона була така спокійна весь цей час і раптом знепритомніла через те, що не могла перестати плакати. Я ніби впала разом із нею, відчуваючи провину за те, що спровокувала все це і відправила її назад до жахливих спогадів.

Врешті-решт вона обійняла мене і сказала: «Так, це було важко. Ви повернули мене в дуже темне місце, куди я не хотіла йти, але це був мій вибір і це було необхідно. І навіть якщо мене не буде у фільмі, я хотіла б подякувати вам за те, що допомогли мені відпустити ці речі. Тепер я відчуваю себе звільненою». І для мене, як журналістки і як людини, це була найкраща відповідь на всі мої сумніви. Норма – перше інтерв’ю, яке відкриває фільм.

Які найважливіші відмінності між жінками у розвинених і слабкорозвинених країнах? У жінок різні інтереси й турботи?

У багатьох країнах жінки борються за виживання: просто щоби поїсти й нагодувати своїх дітей. На щастя, в більшості країн західного світу це вже не головна проблема. У деяких країнах жінок видають заміж чи обіцяють комусь ще від народження, і тому їхнє життя приречене з самого початку. В інших країнах, коли у вас почнуться менструації, ви навіть не зможете більше виходити на вулицю або продовжувати навчання. Так, у багатьох країнах світу для жінок, як і раніше, існує безліч перешкод. Однак, роблячи ці інтерв’ю, я відчувала себе справді пов’язаною з усіма цими жінками, за межами мовного і культурного бар’єра, я відчувала, що ми маємо багато того, що нас пов’язує. Ми плакали, сміялися, гнівалися через одне й те саме. Під час цих інтерв’ю я дізналася, що емоції – це найуніверсальніша річ, і ми дійсно пов’язані завдяки ним. Я міцно відчувала «сестринські відносини» з усіма жінками, в яких брала інтерв’ю, і сподіваюся, що всі жінки, які будуть дивитися фільм, відчуватимуть те ж саме.

А чоловіче бачення. Чи змінилося воно?

Ми почали показувати фільм на фестивалях, робили прем’єри в усьому світі, багато чоловіків підходять після показів і говорять, що цей фільм відкрив їм очі. Це як вікно в абсолютно новий світ, якого більшість чоловіків не знає і не розуміє. Тому що існує так багато тем, про які ми ніколи не говоримо разом… Наприклад, про нашу сексуальність! У фільмі багато складних тем, які також безпосередньо стосуються чоловіків, але ми не хотіли нападати на них або звинувачувати у чомусь, хотіли, щоби вони краще розуміли нас, жінок. І якщо нам вдасться домогтися цього хоч трохи, для мене це величезний успіх.

Глобалізація сприяє формуванню спорідненості між жінками?

Так, спілкування з іншими жінками з різних країн, які перебувають на різних життєвих шляхах і переживають те ж саме, що і ви, створює це почуття сестринства, дає вам сили більше не боятися і говорити відкрито. Жінки не самі вибрали мовчання, тривалий час це мовчання їм нав’язували їхня сім’я, суспільство, які їм говорили: зараз незручний момент для розмови, ти накличеш на сім’ю ганьбу тощо.

Коли жінка, яка відчуває себе самотньою, бачить і чує історії сотень інших жінок, які поділяють той же досвід, вона знає, що вона не одна, і це дає їй сили висловитися. А це лише перший, але дуже важливий, крок на шляху до змін.

Коли ви говорите, ваша історія належить тільки вам, і ніхто не може забрати її у вас. Досить часто після показів фільму жінки підходять до нас і розповідають свої історії. Вони зазначають, що отримали сміливість говорити, спостерігаючи за всіма цими жінками у фільмі. Це вражає. Окрім того, для нас це велика відповідальність, тому що 2000 жінок довірили нам свої інтимні хвилювання, і дуже важливо, щоб вони пишалися тим, що ми зробили з їхніми історіями!

Я з усіх сил намагаюся, щоб їх почули в усьому світі, тому що, як дехто каже, час настав. Я хочу, щоби стійкість і сила жінок були помічені кожною людиною у світі. Я хочу, щоби жінки перестали сумніватися і почали вірити в себе, і я хочу, щоби чоловіки стали краще розуміти нас.

Про що ви мрієте, коли думаєте про «Жінку»?

Я мрію про суспільство, в якому гендерні аспекти не заважають вам досягти чогось і більше не є проблемою. І я мрію, щоби «Жінка» зробила свій внесок у формування цього суспільства.