купити рекламу

Жінка-Воїн насамперед

Жінка

До Дня захисника України, 14 жовтня, український бренд Anabel Arto ініціювали соціальний проєкт «Жінка-Воїн насамперед Жінка». Працювала над проєктом фотографка Діана Андруник, авторка соціального проєкту про жінок із інвалідністю «Не така, як інші, вона».

Героїні проєкту – чинні військові жінки та ветеранки війни зі спілки «Жіночий Ветеранський Рух».

«Жінки досі не мають відповідного матеріально-технічного забезпечення в армії під час несення служби: немає жіночої форми, берців маленького розміру, не передбачено забезпечення жіночою нижньою білизною, військовий медичний формуляр не містить препаратів, які б відповідали гендерно-чутливим потребам, немає доступу до вузькопрофільних спеціалістів, – розповідає голова «Жіночого ветеранського руху» Андріана Сусак. – Жінки професійно на рівні виконують всі свої військові обов’язки, але їхні потреби не враховуються під час вироблення політики та бюджетування. Сьогодні ветеранки – це рушійна сила громадянського суспільства, вони не зупиняються на шляху, продовжують боротьбу за перемогу та процвітання України. Ветеранки з інклюзією, з безпліддям, з хронічними захворюваннями, з проблемами після численних травм, контузій але з посмішкою та глибоким поглядом, правильними цінностями роблять все, щоби рівність, права, гідність, честь, звитяга стали основоположними характеристиками нашої перемоги. І чи одягнута жінка у військову форму, чи нижню білизну, вона заслуговує поваги. Одяг, професії, інклюзії, досвід – різні, а рівність – одна».

«Мене дивувало та надихало, як дівчата змінюються, коли одягають різний одяг, – розповідає Діана Андруник після зйомок. – Ось вони у білизні, такі ніжні, чуттєві, тендітні. Тріпотять, ніби листя на вітрі, переживають. І щойно я просила вдягати форму, то одразу спина рівна, обличчя серйозне. Відчувалися вишкіл та бойовий дух. Ні смутку, ні якогось жалю, витраченого зі свого життя на роботу військовими. Хоча, мені здається, що для них це не робота, а поклик».

– Діана Андруник

Юлія Сідорова

Парамедик, доброволиця, учасниця бойових дій, псевдонім «Куба».

Активна учасниця Революції гідності, де основним місцем її роботи став шпиталь у Парламентській бібліотеці міста Києва на вул.Грушевського, 1. У жовтні 2014 року пішла воювати, потрапивши в медичну службу «Госпітальєри» до Яни Зінкевич, саме про неї Сергій Жадан написав свій вірш «Госпітальєрка».

У жовтні 2017-го разом із напарницею Аліною Михайловою створила власну медичну службу «Ульф» у рамках Першої окремої штурмової роти ДУК ПС.

У липні 2019 року вимушена залишити фронт через проблеми зі здоров’ям, але пишається, що залишила там функціонуючу медичну службу. Повернувшись до цивільного життя, починає лікувати генералізований тривожний розлад, глибоку депресію та ПТСР, які за час війни перейшли у хронічну фазу. Приймає антидепресанти та активно пропагує бути не менш уважними до свого психічного здоров’я, ніж до фізичного.

«Я ніколи не служила в ЗСУ, але беру участь у бойових діях у лавах добровольців. І таких жінок серед добровольців доволі багато, тому статистику [щодо ЗСУ] можна вважати неповноцінною. Я пишаюся бути однією з жінок-воїнів, які боронять Україну. Але і про жіночність я теж не забуваю. На війні не закінчується мій світогляд. Я люблю мандрувати, читати, одягати красивий одяг і навіть підбори, коли на це є час і нагода», – каже Юлія.

Валерія Бурлакова

Ветеранка російсько-української війни, журналістка, мінометниця.

Спочатку їздила на фронт як кореспондентка, але згодом приїхала писати репортаж до Пісків, і залишилася у добровольчому підрозділі «Карпатська Січ». На фронті втратила нареченого, її щоденник, написаний у ці дні, згодом був виданий як книга.

Після Бутівки, коли 93-ту бригаду вивели з фронту, перевелася до 54-ї бригади. Стала командиркою міномета. Воювала на Світлодарській дузі. Згодом вже у складі батальйону «Донбас-Україна» під Маріуполем. Звільнилася з армії у грудні 2017 року за станом здоров’я в запас як солдат 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» ЗСУ. Має третю групу інвалідності. Знову працює журналістом. Виховує сина Тимура.

Юлія Микитенко

Чинна військовослужбовиця, лейтенантка, командирка першого жіночого взводу в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна, активістка «Жіночого ветеранського руху».

У 2016 році разом із чоловіком Іллею Сербіним підписала контракт в 25 ОМПБ «Київська Русь». У 2017 році прийняла посаду командира розвідувального взводу 25-го батальйону «Київська Русь» 54-ї бригади Збройних Сил України.

Унаслідок ворожого обстрілу втратила чоловіка, теж військового 25-го батальйону. Не бажаючи наражати особовий склад через свої переживання, бувши відповідальним командиром, перевелась з підрозділу до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, командувала першим в історії ліцею взводом дівчат.

Людмила Дем’яник

Ветеранка російсько-української війни, доброволиця 5-го ОБ Української добровольчої армії, офіцерка запасу Збройних сил України, псевдонім «Катруся Стріла».

Поїхала у добровольчий батальйон у серпні 2014 році, перебувала на різних посадах. Повернулась у 2016 році, стала керівницею координаційного центру ГО «Дія», керівницею адміністративного відділу головного штабу Української добровольчої армії.

У 2018 році отримала звання молодшого лейтенанта. У психлікарні діагностували ПТСР, пів року працює з групою психологів, психотерапевтів. Через контузію має ваду слуху, права рука не функціонує повноцінно через надірваний м’яз, кульгає через непрооперовані вчасно грижі та протрузії, набуті в зоні АТО.

Ляна Кромбет (Пленокосова)

Ветеранка російсько-української війни, старший стрілець батальйону імені генерал-майора Кульчицького НГУ, одна із членкинь правління ГО «Жіночий ветеранський рух».

Ляна розпочала свою боротьбу на Майдані під час Революції Гідності. З 2014 року намагалася оформитись на службу в Національну гвардію України. Мобілізована в лютому 2015-го на посаду діловода. Військовослужбовиця за контрактом до 2019 року, старший стрілець.

Катерина Приймак

Ветеранка російсько-української війни, позивний «Зоя», парамедик добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри».

Катерина – одна з героїнь документального кіно War for Peace, заступниця голови ГО «Жіночий ветеранський рух».

Пробула на війні 11 місяців, з передової евакуювала поранених до лікарень та карет швидкої допомоги. Працювала у найгарячіших точках війни на сході – район Донецького аеропорту, шахта «Бутівка», Піски.

Вікторія Дворецька

Чинна військовослужбовиця, лейтенант ЗСУ, позивний «Дика», активістка «Жіночого ветеранського руху».

Активна учасниця Революції Гідності. В 2014-му добровольцем поїхала на війну в Луганську область в складі добровольчого батальйону «Айдар». Під час бою біля селища Металіст на Луганщині Віка дістала осколкові поранення та контузію. Згодом загинув командир групи розвідки, в якій була Віка, і група розпалась.

У 21 рік її відправили працювати в морг: ідентифікація тіл загиблих, сповіщення родичів, організація процесу поховання. Через три місяці найгарячішого літа та великих втрат психічний стан дівчини був жахливим, і Віка доєдналася до бойового підрозділу.

Оскільки бойові посади для жінок були відкриті тільки у 2016-му, Віка була спершу діловодом тилу, потім її «підвищили» до начальника польової лазні. У 23 роки після завершення офіцерських курсів в Університеті оборони імені Черняховського отримала звання молодшого лейтенанта та повернулася до батальйону «Айдар» на посаду заступника командира роти з бойової підготовки роти вогневої підтримки. На війні втратила коханого, який був розвідником у тому ж батальйоні.

Зінаїда Кондрацька

Чинна військова, майор, ветеранка російсько-української війни, активістка «Жіночого ветеранського руху».

Після 11 класу подала документи до Військового інституту університету ім.Т. Шевченка. У 2013 році Зіна в званні лейтенантка ЗСУ, за спеціальністю військова психологиня, розпочала службу в механізованій бригаді військової частини у Новоград-Волинському. Була першою і єдиною жінкою в танковому батальйоні. У 2014 році розпочалася війна. 3 серпня 2014 року танковий батальйон виїхав на Донбас – 30 бойових машин і єдина жінка.

2014 рік був найважчим періодом, брала участь у бойових діях, у наборі військовозобов’язаних до лав ЗСУ. Як психологиня допомогла військовим побратимам впоратися з психологічними травмами.

Сьогодні Зіна офіцер відділу культурологічної роботи у військах Центру морально-психологічного забезпечення Збройних сил України. Намагається поступово проходити реабілітацію та знаходити час для себе, для занять, розвитку.

Мрія – стати пані генералом ЗСУ.

Аліна Михайлова

Ветеранка російсько-української війни.Активістка Революції гідності. Від 2014 року волонтер благодійного фонду «Армія СОС».

Закінчила КНУ ім.Т.Г.Шевченка за фахом «Політологія». У 2016 році вступила в МБ «Госпітальєри», пройшовши вишкіл, поїхала на першу ротацію в Широкине.

У 2017 році вступила в Першу окрему штурмову роту ДУК ПС. Разом із посестрою «Кубою» організували в роті медичну службу, яка укомплектована та працює за протоколами армії США. Також у роті організувала роботу відділу аеророзвідки та інформаційної служби.

У 2019 році пройшла відбір за програмою «Відкритий світ» та виїхала на місяць на стажування в США. Пройшла відбір та стажувалась у комітетах ВРУ за програмою «Ліга інтернів». Працювала в Українській академії лідерства, помічником народного депутата. Згідно з результатами соціального опитування IREX, увійшла до топ-20 інфлюєнсерів України серед молоді.

Сьогодні продовжує координувати медичний підрозділ на відстані. Наразі балотується кандидатом у депутати Київради. Здобуває другу вищу освіту в Київській школі економіки за фахом «Публічне управління та адміністрування». Вчиться на ветеранській стипендії.

Ірина Іванюш

Ветеранка, доброволиця, учасниця російсько-української війни, медсестра 93-ої ОМБР, позивний «Лютик».

Допомагала активістам з часу повстання Євромайдану. Вступила до Дніпропетровської медичної академії, через початок війни з першого курсу пішла добровольцем санінструктором на фронт.

Медсестра, яка врятувала десятки життів, а після цього підірвалася на міні, втратила дві ноги та пошкодила око. Втратила три літри крові, впала у кому. Допомогу на лікування також отримувала з людських пожертв. Станом на початок червня 2015-го почала повертатися до життя.

Сьогодні Іра викладає в Олімпійському коледжі імені Івана Піддубного, сама пересувається на спеціальному автомобілі. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначена нагородою 13 серпня 2015 року — орденом «За мужність» III ступеня.

Мріє про завершення медичної освіти, яку з початком війни так і не вдалося здобути, але немає медичного коледжу в Києві, який би був пристосований для людей на інвалідних візках.

Юлія Ковальова

Військовослужбовиця 28 ОМБР.

Народилася в місті Донецьк. Здобула освіту маркетолога. Коли прийшла війна, в 2014 році переїхала до Києва. В 2017 році підписала контракт. Розпочинала службу з посади помічника гранатометника, пройшла курси навідників БМП-2 в навчальному центрі «Десна» і стала на цю посаду.

Закінчила курси командирів бойових машин, але залишилася на посаді навідника БМП-2. Згодом перевелася до підрозділу свого майбутнього чоловіка, де разом їздили на ротацію.

Юля тижнями оббивала пороги військкомату, щоб її взяли до армії. Хотіла потрапити до десантно-штурмових військ, але дівчині відмовили, мовляв, зі зростом 156 см і вагою 35 кілограмів їй там не місце. Не здалася. Сьогодні Юлія Ковалева – одна з тих 55 тисяч жінок, які служать у Збройних силах України.

Вікторія Кравченко

Капітанка Повітряних сил Збройних сил України.

Народилася в 1991 році у Німеччині, в сім‘ї військовослужбовця. Коли їй було два роки, сім‘я повернулася на рідну землю, до Одеської області. У 1993 році дідусь, полковник Тюрін Віктор Сергійович, загинув у авіакатастрофі під час виконання службових обов‘язків, і ця трагедія стала роковою в її житті через сильний зв’язок з дідусем.

У 1999-му тато Вікторії вступив до Національної академії оборони України, і вони переїхали до Києва. Віка дивилася на свого батька і мріяла бути гордістю для нього. І для дідуся… Саме це і сприяло вибору стати військовослужбовцем. Батьки підтримали бажання: «Яким би не був твій вибір, ми завжди будемо поряд і будемо допомагати тобі у всьому».

У 2013 році отримала військове звання «лейтенант» та за розподілом прибула до військової частини на посаду старшого офіцера відділення з виховної роботи. У 2017 році, після завершення професійної підготовки, у складі групи цивільно-військового співробітництва (CIMIC) відбула у зону проведення антитерористичної операції, де займалася наданням гуманітарної допомоги місцевому населенню. Через кілька тижнів перебування там Вікторія дізналась про свою вагітність.

Командир ухвалив рішення достроково відправити дівчину додому. Того ж року вийшла заміж, а у 2018-му у Вікторії та її чоловіка народився чудовий хлопчик. З декретної відпустки вийшла достроково у вересні 2020 року на посаду старшого офіцера відділення морально-психологічного забезпечення.

Виставка

Презентація відбулася 14 жовтня в онлайн-форматі та на вітринах деяких бутиків Anabel Arto (бутик у ТЦ «Гулівер» та бутик в ТРЦ River Mall), які з 14.10 до 21.10 перетворяться на мінівиставку. 

Loading...