купити рекламу

Юлія Матвієнко була товарознавицею і виховувала двох підлітків. Коли почалася війна, вона пішла у волонтери. За рік жінка зрозуміла, що більше не може бути в Запоріжжі, поки її хлопці воюють, і пішла служити снайперкою. У зоні бойових дій Юлія Матвієнко провела понад чотири з половиною роки. На війні жінці доводилося битися на двох фронтах: проти ворога і за те, щоб до неї ставилися як до рівної, як до солдата.

Для The Devochki Юля розповіла про те, як жінки вибивали право служити на бойових посадах, як був влаштований військовий побут і чому деякі командири не хочуть брати жінок на службу.

«У 2014 році я була волонтеркою і бачила, що у нас армія не те щоб не пристосована для жінок – вона не пристосована для чоловіків. Не було ні форми, ні бронежилетів, ні касок – нічого не було. Тоді волонтери збирали все хлопцям. У 2015 році, після Дебальцевого, я зрозуміла, що більше не можу бути волонтеркою – хочу йти в армію, хочу воювати. Коли я просилася в батальйон, взагалі жінок не сильно брали. Тому що за нас переживали, нам треба було довести, що ми можемо стати бойовою одиницею. Нам пояснювали: «Ви розумієте, це війна, і не буде можливості вам якісь суперумови робити. Умов і в нас, чоловіків, немає, і вам ми нічого не зможемо дати. Чи розумієте ви на що йдете?» Звичайно, ми всі говорили: «Так, ми розуміємо, жодні умови нам не потрібні».

Як волонтерка я бачила, в яких умовах, ямах живуть хлопці: без води, без електрики, іноді без взагалі якихось елементарних засобів. Але це війна, і окремого окопу або бліндажа, тому що я дівчинка, звичайно, я не мала права просити – і язик би не повернувся.

При мені комбату багато хто говорив: «Не бери бабу, взагалі баб не бери, від них одні проблеми, потім почнеться «це хочу, це не хочу». Комбат мене знав від 2014 року, це мій запорізький батальйон, якому я з самого початку як волонтерка допомагала, і він сказав: «Я беру під свою відповідальність, я знаю цю дівчинку. Я знаю, що якщо вона пообіцяла, то вона все зможе, всьому навчиться». Найстрашніше для мене було, що хтось прийде і йому скаже, що, мовляв, бачиш – ми тобі говорили. І я не давала такої можливості нікому.

Ми тоді форму купували за свої, волонтери допомагали збиратися на фронт. Зброю видавали, речовий мішок – як і всім хлопцям. Берці – з ними мені пощастило, у мене 41-й розмір ноги, не проблема купити. А ось дівчата з 36-м, які теж пішли добровільно в армію, мучилися, бігали по майстернях, шукали, хто б погодився берці пошити – тому що в продажу їх не існувало. Хоча й у деяких хлопців були проблеми. У бригаді в Дебальцевому в хлопця був запит на 36-й розмір. Тобто це була навіть не зовсім жіноча проблема: воювали всі, різної статури – не обов’язково великі, красиві та сильні. Форму ми почали отримувати в 2015 році влітку, коли вже вийшли з Широкиного, Гнутового, Толоковского: вже після ротації нас вивели на полігон і там почали видавати форму. Ми побачили перший раз піксель. Але через специфіку професії піксель я особливо не носила, як і стандартний бронежилет. Мені треба, щоб розстібалося плече, як і всім іншим (і хлопчикам, і дівчаткам). Поки я зніму бронежилет, мене, вибачте, взагалі… Іноді я працювала зовсім без бронежилета, як всі інші хлопці. Хоч і не можна, але краще я влучу, ніж схиблю.

Фото Катерини Клочко

Незважаючи на те, що спочатку нас налякали, насправді була можливість відгородитися від усіх: навіть коли в бліндажі була просто викопана сходинка, і п’ять-шість людей покотом лежали та спали просто на землі – один до одного. Мені пощастило, у мене була рушниця з чохлом, і я її як дощечку ставила, відгороджувалася від хлопців, а зверху вішала якусь куртку і спала в броніку.

Хлопці все одно намагалися для нас зробити хоч якісь умови. Якщо була якась можливість домовитися з місцевими, щоб помитися, радісні бігли до нас: «Дівчата, там лазня є. Туди-сюди вас відвеземо». Якщо була можливість десь назбирати малини – приносили, ділилися: «Це нашим дівчаткам». Хоча ми намагалися показати, що ми такі ж, як вони. Намагалися не приймати допомогу, довести, що ми не гірші.
Спочатку, коли ми тільки прийшли, були моменти, коли нас не ставили на чергування, тому що ми дівчата. А ми бачимо, що хлопці не висипаються, людей не вистачає – як ми будемо сидіти і нічого не робити? Ми так не можемо. Навіть якщо нам не належить мати певну зброю: у нас були снайперські гвинтівки Драгунова і пістолети, а, щоб ходити на опорний пункт і чергувати, потрібен простий автомат. Нічого, ми взяли ще третє озброєння і пішли на пост. Тому що як це – хлопці ходять, а ми будемо сидіти? Так нечесно. А людей не вистачає. Зайвий раз вони посплять.

Ніколи не було такого, що «жінка – готуй їсти»: готували всі по черзі, у нас трохи краще виходило, іноді хотілося побалувати чимось смачненьким. Єдине що, дівчата найчастіше займалися ще й ліками. Ми як мами звикли, що у нас все під контролем: є ліки від усього, і намагалися наводити лад в аптечці. У кожного на опорному пункті були необхідні для першого випадку ліки, ми стежили, щоб усе це в коробочках лежало, з дощем не попливло, щоби було підписано – від чого приймати. Дуже часто хлопці називали дівчат мамами, тому що… ну, по-іншому ти не можеш.

Ми служили за зовсім іншими посадами: проєкт «Невидимий батальйон» потрібен саме для того, щоби дівчата хоча б могли займати ті посади, на яких вони вже служать. Коли виходили на бойові позиції, ми найбільше боялися того, як комбат буде пояснювати, якщо з нами щось трапиться, що там робила санітарка або швачка. Боялися померти, щоб не підвести командира.

Нас багато таких було. Вже на презентації фільму «Невидимий батальйон» я познайомилася з Андріанкою (Андріана Сусак, – прим. The Devochki.) з «Айдару», яку нагородили орденом «Народний герой» – теж була оформлена як прачка, а насправді була штурмовиком: брала Металіст, була в Луганському аеропорту, штурмувала Щастя.

У 2016 році мене і мою посестру з батальйону викликали до Києва – вирішили нагородити. Порошенко вручав орден, і там же був присутній начальник генштабу, який ніколи не гребував спілкуватися з солдатами на рівних. І ми йому розповіли, що оформлені фіг знає ким, і це нечесно відносно інших: ми отримали нагороди, а скільки дівчат воюють і не отримали. Тоді він розповідав, що треба змінювати законодавство, КЗпП, треба, щоб Верховна Рада ухвалила поправки, тому що за законодавством жінка не може піднімати броніки з розвантаженням – вони важать більше, ніж держава дозволяє піднімати жінкам на роботі. Зокрема, тому ми і не могли офіційно обіймати бойові посади.

Потім все змінилося. Було багато нарад-засідань на рівні генерального штабу – на одне з них із усіх підрозділів викликали дівчат: артилеристок, льотчиць і мінометниць – тих, хто дійсно воює. І ми сказали: «Ми вже є. Ми вже воюємо на цих посадах, а оформлені фіг знає ким. Дайте нам те, що ми вже заслужили». І тоді все трохи зрушило з мертвої точки – стало можна. Але, знову ж таки, якщо жінка пройде підготовку: мені довелося їхати на Десну, підтверджувати свою спеціалізацію для того, щоби стати на цю посаду, після півтора року на війні. Поїхала – довела, що я вмію стріляти.

Були генерали, які були проти, на що я сказала: «Вибачте, серед наших хлопців, які були в Дебальцевому, були люди взагалі з 35-м, 36-м розміром ноги. Чому ви здоровим бабам, які можуть іноді навіть танк на скаку зупинити (різні жінки бувають, є з відмінною фізичною підготовкою), забороняєте, але не забороняєте дітям, які тягали 40-кілограмові снаряди, й у них по дві-три грижі хребта в результаті. Ви їм не забороняєте, а фізично здоровій жінці, яка може і хоче, забороняєте. Це неправильно».

Людмила Калініна з батальйону «Донбас», яка в полоні була, тоді теж не витримала: «При мені дівчинка-медик, яка важила 30 з чимось кілограмів, на собі пораненого витягла – понад 100 кг. Я це бачила. І якщо ця людина хоче служити, то ніхто не має права їй це забороняти. Ми від початку йдемо на рівні права і від початку не просимо нічого».

Зараз теж складна ситуація, на жаль. Так, жінкам дозволили воювати, але іноді мені починають наводити приклади якихось дівчат, які прийшли просто зарплату отримувати, і тоді я починаю у відповідь згадувати про хлопчиків, які так само роблять. Тобто нам треба вижити цей стереотип «хлопчик-дівчинка» і ставитися до солдата, як до солдата. Ми ж уже давно не ставимося, наприклад, до лікарів за принципом «дівчинка-хлопчик». Ми дивимося, який це лікар, перш ніж лягати на операційний стіл, – нам глибоко фіолетово, яка в нього чи неї стать, головне, щоб це був професіонал і добре виконував свою роботу.
Але цей стереотип буде жити ще довго. Я не думаю, що це насильно або ненасильно можна виправити – тільки час допоможе.

Найбільше зусиль у нас йшло на те, щоб нас допустили до бойової роботи. За нас дуже сильно переживали, я неодноразово вже бачила, на жаль, моральний стан хлопців, коли гинула жінка. Вони дуже важко це переносять. У наших українських чоловіків такий менталітет. Одна справа, коли гине боєць-чоловік, це важко. Але коли на твоїх очах розриває жінку – це по-іншому переноситься. Але вони вже розуміють, що все одно нічого з тобою не зможуть зробити: ти все одно туди підеш, і більш того – все вийде, і ти будеш корисна. І їм доводиться з цим миритися. Але рішення потрібно пробивати щоразу.

Дівчата бувають різними. І хлопці бувають різними. Тому, коли починаються якісь розповіді про те, що дівчинка погано поводиться… Ти командир – зроби, щоби все працювало. У тебе для цього є ресурси, є статут. Якщо дівчинка не справляється, то, будь ласка, роби те саме, що робив би у випадку з чоловіком-солдатом. Але ви ж самі починаєте їх жаліти, а потім самі починаєте на них скаржитися. Кажуть: «Навіщо мені баби в підрозділі, у мене і так он п’ять чоловіків сидять, ніхера не роблять». Я кажу: «Почекай, а чому вони у тебе ніхера не роблять? Що ти за командир такий, якщо у тебе п’ять солдатів сидять і нічого не роблять. Яка різниця, баба це чи мужик? Значить, ти поганий командир. Змусь їх виконувати свої обов’язки». Каже: «А як я їх змушу – вони ж баби». Я відповідаю: «Ні, вони не баби. Вони прийшли сюди солдатами, у них є посади й обов’язки, і ти можеш із них вимагати так само, як із чоловіків». Але чоловікам важко це. Тому я навіть думала, що виходом із ситуації може бути створення саме жіночих підрозділів, щоб жінка і командувала.

Те, що я змогла обійняти бойову посаду, мені нічого не дало – тому що, ким би я не була записана, я і так довела, що можу бути снайперкою. Але це багато дало іншим дівчатам, які хотіли йти служити саме за цією спеціальністю, – бути тим, ким ти хочеш.

Дозволили вже різні професії для жінок: не тільки снайперки, а й коригувальниці, розвідниці. Але бойовим офіцером ти не можеш бути. Наскільки я пам’ятаю, чинним командиром роти, саме бойовим, була тільки одна дівчина – Віка Дворецька з «Айдару». Коли приїжджають всякі інстанції і запитують: «А у вас є жінки-полковники?», їм відповідає наше командування: «Так, звичайно, є – дивіться скільки. Є полковники медичної служби, морально-психологічного забезпечення…» Це називається «підміна понять» – бойових жодної. Нам у цьому плані ще змінюватися і змінюватися. Хоча зараз, наскільки я знаю, у військових академіях є набір – дівчата вчаться, це майбутні бойові лейтенанти. І з них, можливо, дійсно, в частині «невидимого батальйону» можуть вирости бойові майори, капітани і, можливо, навіть полковники бойові.

Але це наступний етап, і я вірю, що одного дня так і буде».

 

Loading...