купити рекламу

Ми живемо в культурі, яка цінує переважно повноцінні парні стосунки, а самотніх таврує білими воронами, нездатними знайти когось, хто б їх покохав. Але самотність – не вирок і книжка «Несподівана радість самотності» про те, як прийняти її, знайти радість у ній та абстрагуватися від громадської думки, яка вимагає жити у парі.

Ситкоми про самотніх

По телевізору ми з дитинства бачимо ситкоми переважно з неодруженими персонажами, як-от «Еллі Макбіл» чи «Друзі», але за сюжетом вони таки мусили маніакально шукати свою половинку. А от у серіалі «Як я зустрів вашу маму» вирішили нічого не приховувати й виклали все просто в назві.
Самотні жінки всього світу нетерпляче чекали, чим закінчиться «Секс і місто», і не хотіли, щоб творці серіалу відступилися від свого слова. «У кінці не буде весілля на чотири пари в Центральному парку, — пообіцяв продюсер Майкл Патрік Кінг. — Я ліпше застрелюся. Та й неодружені жінки всього світу знайдуть нас і приб’ють». Однак три з чотирьох головних героїнь усе-таки до фіналу доходять заміжніми. Як і п’ятеро з шести «Друзів» під кінець серіалу або вже одружені, або на шляху до вівтаря.

У сучасному світі ми тепер не можемо відірватися від «Острова кохання». Це реаліті-шоу, по суті — група намазаних кремом для самозасмаги любовних наркоманів, яких послали на острів паруватися, як панд у зоопарку, замкнувши у вольєрі, доки вони нарешті не зроблять це. А два інші шоу, з неодруженими чоловіком або жінкою в головній ролі («The Bachelor» і «The Bachelorette») перетворили процес пошуку партнера на гладіаторський бій, де підбори-шпильки та парфуми замінили щити й мечі.

Зазвичай персонажів, які страждають через свій самотній статус, зображають набагато молодшими за той вік, у якому багато з нас переживають такі страждання в Реальному Справжньому Житті, і це вганяє нас ще глибше у депресію. У першому фільмі Бріджит Джонс було всього лише тридцять два роки! Симулянтка шмарката!

«У 2011 році я написала матеріал для обкладинки журналу The Atlantic під заголовком “Усі незаміжні жінки”, який напрочуд швидко поширився в соціальних медіа, — розповідає журналістка Кейт Болік. — Пізніше я отримала від продюсерів пропозиції створення телепрограм на основі статті й написаної за її мотивом книжки “Spinster” (“Стара діва”). В обох випадках вони хотіли зробити головну героїню (мене) тридцятирічною, хоча на момент написання статті для The Atlantic мені було тридцять дев’ять. Це неймовірно дратувало». Схоже, вони зовсім не зрозуміли, про що йдеться.

На щастя, ситуація поліпшується. «Зараз фільмують комедію під назвою “Стара діва” (що не має жодного стосунку до моєї книжки), і на головну роль запросили Челсі Перетті. У реальному житті Челсі зараз сорок років, а її майбутній героїні — тридцять дев’ять, ось-ось стукне сорок». Кілька років тому такій героїні, яка «переймається тим, що незаміжня», було б років тридцять з маленьким хвостиком, не більше. Що ж, можливо, телебачення нарешті почне показувати нам наші реалії.

Однак загалом для Голівуду хепі-енди все ще парні у 99,9%. Тож чи варто дивуватися, що ми надаємо такої величезної ваги своєму особистому життю? Узагалі дивно, що ми не одержимі ним ще більше.

«Ох, ця мрія. Ця клята мрія про чоловіка + дитину. Написана Вищою комісією з гетеросексуального кохання та статевого відтворення для застосування парами по всій країні, ця мрія псує вам життя, якщо ви — ​гетеросексуалка з бажанням стати матір’ю, але не спромоглися здійснити її до тридцяти семи років». ШЕРИЛ СТРЕЙД, «ПРЕКРАСНІ ДРІБНИЧКИ»

Революція неодружених — ​ознака прогресу
Насправді до 1950-х років, якщо жінки не хотіли залишитися без шеляга за душею, то хутенько шукали собі чоловіка. Робочих місць для жінок було небагато, і зарплатня була низькою. Сприятливі для незаміжніх жінок реформи страшенно запізнювалися.

Наприклад, в Ірландії жінка не могла купити будинок без супровідного підпису особи чоловічої статі. Це діяло аж до 1976 року. У Великій Британії жінки не могли відкрити рахунок у банку на власне ім’я до 1975 року. Незаміжні жінки не могли взяти позику чи отримати кредитну картку без підпису й дозволу власного батька (навіть якщо заробляли більше, ніж батько!) до середини 1970-х.

Вибухове збільшення кількості неодружених (особливо жінок) — це не криза, це фемінізм (інша назва — рівність), який проявляє свої дива на практиці. Революція неодружених — це велетенський натовп радісних людей, видимий навіть із космосу, який складається в слово «прогрес».

Та все ж, коли я була 27-річною одиначкою простачкою, якось у розмові з подружкою драматично зітхнула й сказала: «От якби можна було повернутися в 1950-ті, коли всі чоловіки хотіли оженитися ще до тридцятирічного віку, і заміж виходили всі. Ми б зараз ходили вагітними або вже були б мамами. Яким простим було тоді життя!»

Тепер мені хочеться повернутися в минуле й добряче трусонути себе, щоб отямитися. Нарікати на те, що нам більше не доводиться виходити заміж у двадцять з хвостиком, — те саме, що проклинати право голосу для нинішніх жінок. Це ніби як підняти бюлетень для голосування й бідкатися: «Ой, як це стомливо, як нудно». *Тисяча суфражисток перевертається в могилі*

Ми справді хочемо повернутися в минуле? Вискакувати заміж, коли заледве встигли розпрощатися з дитинством (частина мозку, відповідальна за прийняття рішень, не досягає повного розвитку раніше 25 років — факт)?! Ми справді хочемо одружуватися з кимось, кого нам обирають наші батьки?!
Зараз жінки можуть мати секс без шлюбу, і їм не загрожує остракізм; ми можемо народжувати дітей без чоловіка, і їх визнаватиме суспільство; ми можемо забезпечити собі дах над головою без підпису особи чоловічої статі; ми можемо робити запаморочливу кар’єру й заробляти майже стільки, як і чоловіки (зараз я тут стримаюся), і ми зараз можемо за власним бажанням не виходити заміж — і не перетворюватися на білу ворону.

Загалом, самотність — це найсучасніший привілей, яким зараз можуть користуватися жінки без того, щоб їм доводилося йти в черниці. Тож відкидати його — це ніби як відкидати контрацепцію. Ми випхали цей важкий камінь на гору круту крем’яную, тож тепер сядьмо й принаймні помилуймося ним. Тепер ми можемо бути незаміжні й не помирати з голоду, не сидіти під замком, і ніхто не має права вкинути нас у річку й дивитися, потонемо ми чи ні.

Наші пращури часто не мали на що рівнятися; але ми маємо. У ті часи чекати не дозволялося; зараз можна. Цілковита відмова від шлюбу вважалася божевіллям; зараз ми без страху можемо сказати: «Та ні, дякую». І за це ми маємо бути дуже вдячні.

Філософія розкритої долоні
Ніхто нам ніколи не належить. Якщо хтось захоче піти від вас, спробуйте просто побажати щасливої дороги. Серед тих, хто одужує від залежності (хоч якою вона була б), ходить така приказка: все, що залежні відпускають на волю, «всуціль вкрите подряпинами». Це стосувалося і моїх бойфрендів. Якщо вони хотіли залишити мене, я міцно стискала кулак і тримала їх що було сили, аби не випустити.
Тепер я навіть не стуляю долоню. Я тримаю руку відкритою, догори долонею, щоб вони коли завгодно могли пурхнути в повітря. Почнімо з того, що вони ніколи не були моїми, ніколи не належатимуть мені, бо люди — не власність. І якщо вони й справді накивають п’ятами, я, можливо, деякий час тужно дивитимусь у небо, але не ганятиму за ними із сачком і не вимагатиму повернутися. І не полечу наздогін на гелікоптері.

Наше інше життя — ​корабель, що вже відплив
Бажання змінити минуле — просто марнування дорогоцінної енергії. «Я ніколи не дізнаюся, як і ви, яким було б те життя, яке ми не обрали, — пише Шерил Стрейд. — Це був корабель-привид, і пасажирами на ньому були не ми. Не залишається нічого, як просто помахати йому з берега».

Ми здатні рятувати себе самі
«Ніхто не врятує нас, крім нас самих. Ніхто на це не здатний, і нікому цього не можна», — твердить буддистська філософія. Я щиро вірю в це всім своїм єством. Інші люди можуть нам допомагати, звісно, але рятуватися — це наша власна справа. Якщо ви чекаєте, доки хтось інший прискаче, підхопить вас на коня й помчить у безпечне місце, то чекатимете до кінця світу. Знайдіть коня самі. Дайте йому ім’я (мій варіант — Іскра) — і в сідло!

Привабливі люди вам не вороги
Ви можете сказати «звісно, що не вороги», але я не знала цього, доки мені не минуло тридцять. Зараз я знаю, що заздрість — не доконаний факт. Та холодна спокусниця чи висока красуня, яка пропливає повз мене, не несе з собою ауру ревнощів, яка осідає на мені димом від чужої цигарки. Я сама обираю, як реагувати. Ревнощі — це дія, гаряча вуглина, яку ми хапаємо. Я завжди, здається, з усіх сил намагалася вибирати вродливих подруг, але водночас вважала кожну незнайому красуню загрозою для тих стосунків, у яких на той момент я перебувала. Небезпечна незнайомка! А тепер я з усіх сил намагаюся захоплюватися й усміхатися до таких незнайомок. Адже вони не винні в тому, що вродливі. І їхня краса не краде в мене нічого.

Тепер, коли я почуваюся спокійно й у безпеці з усім, що маю, мені навіть на думку не спаде зірватися спозаранку, щоб нафарбуватися. Та ну, недоспати заради цього? Я проводжу більшу частину свого життя без макіяжу й з розтріпаним волоссям. Одночасно я усвідомлюю і з задоволенням приймаю своє місце в загальній ієрархії. Я не буду найвродливішою жінкою навіть на своїй вулиці, не кажучи вже про те, аби бути найвродливішою жінкою у світі якогось свого бойфренда. І це мене чудово влаштовує. Тому що внутрішній світ важливіший за зовнішність. До тридцяти років мої поняття про це були перевернуті догори дриґом.

Шлюб— ​не безрозмірна одежина
Я не зовсім певна, що шлюбу варто прагнути всім. Одні в шлюбі розквітають, інші в’януть. Шлюб не для всіх і кожного, і мабуть, саме тому так багато людей нині вирішують не зв’язувати себе цими узами. Як колись написав у Twitter Джим Керрі, «той, хто винайшов шлюб, — страшна людина. Це як ніби я кохаю тебе так, що звернуся по допомогу до держави, щоб ти не втекла».

Тім Бертон і Гелена Бонем Картер об’єднали два будинки й спали нарізно, бувши одруженими. «Ми бачимося стільки ж, як і будь-яке інше подружжя, але наші стосунки підсилює усвідомлення того, що кожен із нас має власний особистий простір, — сказала Гелена. — Це не нав’язана близькість. Це вибір».
Ґолді Гоун і Курт Рассел вирішили взагалі не одружуватися, навіть проживши в парі три десятки років. Натомість щоранку вони прокидаються й вирішують бути разом. «Шлюб — цікава психологічна штука, — сказала Ґолді. — Якщо тобі потрібно відчувати себе зв’язаним з кимось, тоді важливо бути одруженим… Якщо в тебе досить грошей, досить відчуття незалежності, і якщо тобі подобається твоя незалежність, то є щось психологічне в тому, щоб не одружуватися. Це дає тобі свободу визначатися з рішеннями».
Я знаю, що в стосунках мені потрібна свобода. Як мешканець савани: я маю вільно рухатися на просторі. Мені цілком прийнятні ідеї жити за схемою «чотири дні окремо, три дні разом» або мати окремі спальні. Хто знає, чи підходить мені шлюб узагалі. Вам підходить? Заглибтеся в це питання: зазирніть далі, за нав’язану суспільством думку про те, що всі люди мають прагнути до заручин.

Шлюб дедалі більше вважатиметься необов’язковим
Схоже, на горизонті вже зажевріла надія для майбутніх поколінь, яким не доведеться почуватися «невдахами» через те, що вони не одружені. Шлюб наша молодь вважає радше необов’язковим варіантом, аніж потребою.

Опитування дівчат-скаутів віком від 7 до 21 року виявило, що лише кожна п’ята з них вважає шлюб «ознакою успішності», якої треба прагнути. Просто чудово. Крім того, лише третина цих дівчат заявила, що з одружених «виходять найліпші батьки». Я просто-таки хочу довірити цим дівчаткам майбутнє світу. Можна? Ну будь ласочка!

Уважають, що навіть пари з дітьми дедалі частіше не братимуть шлюб. За оцінкою одного аналітичного центру, до 2031 року лише в шести з кожних десяти родин пари будуть одружені.

Майбутнє змінюється на очах. Ми пробиваємо вибухівкою нові тунелі для вибору в цьому каньйоні. Питання зараз уже не в тому, з ким одружуватися, а чи одружуватися взагалі.
Факт виходу цієї книжки друком вже сам собою є ознакою поступу. У газеті Observer я прочитала, що ще в 1999 році всі видавництва з жахом відмовлялися друкувати книжку під назвою «It’s Okay to be Single» («Бути неодруженим нормально»), а один редактор навіть відповів авторам у листі: «Загалом, люди хочуть перебувати в стосунках, хоч якими тісними чи жахливими вони були б». Автори, зрештою, видали книжку власним коштом.

На щастя, часи змінюються. Мені не довелося самій видавати свою книжку, як і вам не доводиться читати її в «темній мережі». Щасливі дні.

Узяти із собою «неодружений» менталітет
Якщо ви все-таки розпрощаєтеся із самотністю і знайдете собі пару — вітаю, я щиро тішуся цьому. Кейт Болік нині у тривалих стосунках, але вона взяла з собою туди «менталітет старої діви». І я теж візьму з собою свій «неодружений менталітет», навіть
якщо буду дуже заміжня.

Що насправді означає самотність? Це свобода, простір, фінансова незалежність, емоційна автономія, здатність бути майстром на всі руки й отримувати любов і романтику від друзів і родини. Самотність протягом тривалого часу виробляє набір умінь, які дають певне відчуття непереможності. Тож відмовлятися від них лише заради обручки — божевілля.

Користуватися свободою своєї самотності
Коли мені хочеться обійтися без зайвого ризику й не робити зайвих рухів, я згадую історію тигриці Мохіні як повчальну байку з життя тварин.

Відома психологиня й учителька медитації Тара Брах розповіла про Мохіні, яка жила в клітці площею біля 12 квадратних метрів у Національному зоопарку міста Вашингтон. Адміністрації вдалося створити для неї новий просторий вольєр, де були пагорби, дерева й невелике озерце. «З хвилюванням і нетерпінням вони випустили Мохіні в нове, просторе житло, — пише Тара на своєму вебсайті. — Та було вже пізно. Тигриця негайно сховалася в куточку вольєра, де й провела решту свого життя. Мохіні ходила туди-сюди в тому закутку, аж доки не витоптала повністю траву на клаптику 12 квадратних метрів».

Користуйтеся простором, який маєте. Бігайте по горах. Хлюпайтеся в озері. Чухайтеся об дерева. Біжи, тигрице, біжи!

Насолоджуйтеся відчуттям waldeinsamkeit
Німці мають чудове слово Schadenfreude, яким дуже точно передають те, чого в нашій мові одним словом не скажеш: така собі радість від чужої прикрості. Є в них і поняття fremdschämen, тобто ніяковіти через чужу поведінку. І знову їм вдалося влучно дібрати ще одне: Waldeinsamkeit, яке в перекладі приблизно означає приємне відчуття самотності в лісі.

Вимовити це я не можу, але я це відчуваю.

Loading...