купити рекламу

Коли мені було чи то 20, чи то 22, я думала, що страждання роблять мене особливою. В моїй картині світу щастя виглядало доволі банальним, як у безсмертній цитаті Льва Толстого: «Всі щасливі сім’ї схожі між собою, кожна нещасна сім’я нещасна по-своєму». І от я вірила, що страждання роблять мене унікальною, а ще тонкою та філософською натурою, яка читає Сартра, Шарля Бодлера, слухає Земфіру, Flëur, роздумує про те, що все позбавлено сенсу, світ жорстокий і несправедливий. У 20 років ці екзистенційні страждання давались мені важко, але я дуже старалась. А потім я розчарувалась у стражданні. Одного ранку прокинулась і зрозуміла, що страждати мені вкрай нецікаво і я геть задовбалась. Піду-но я з’їм смачненький сніданок, одягну нову сукню, просиджу всю ніч під зірками з подругою та пляшкою напівсолодкого і просто покайфую від того, що я є. І Бог із ним, хай це буде примітивно і я остаточно втрачу право думати про себе як «глибоку творчу натуру».  Бо навіть якщо весь світ позбавлений сенсу і логіки, а життя наше – це короткий спалах, у нас є все, щоб зробити його яскравим. І я перестала шукати приводи для страждань, перехотіла бути незвичайною, але раптом мені страшенно сподобалося бути собою. Усе виявилося просто, як у іншій банальній цитаті, яку приписують Джонні Деппу – замість того, щоб шукати сенс життя, я почала наповнювати його сенсом.

Якось я розчарувалась у коханні. У тому коханні, про яке я читала у «Віднесених вітром» чи «Майстрі й Маргариті». Такого, щоб увесь світ паморочився довкола, щоб задихатися від пристрасті, щоб любов, як у Булгакова, вразила нас «як блискавка чи як фінський ніж». У дівочих мріях я малювала собі чоловіка такого ж харизматичного, як Ретт Батлер із «Віднесених вітром», успішного і трохи самотнього, як Річард Гір із фільму «Красуня», ну і звісно, такого ж талановитого, як Майстер. Я вірила у кохання, зустрівши яке, зможу вирушити за ним хоч до Антарктиди без жодних сумнівів. І я зустріла його. І розчарувалася. Бо в житті такі стосунки виглядають не так романтично, як зі сторінок чи екрану. Зрештою ти маєш всі шанси стати не героїнею яскравого роману, а клієнткою психотерапевта. Таке кохання, як туфлі на високій шпильці – вони можуть дуже ефектно виглядати на подіумі, але купивши їх, ти натреш мозолі, ледь не зламаєш ногу, трохи постраждаєш, але зрештою переможе здоровий глузд і ти залишиш їх на верхній полиці антресолі, як спогад про ірраціональну покупку.  А потім у моєму житті з’явився чоловік, із яким я відчувала себе не корабликом у шторм – у нашому коханні я була рибкою в океані серед товщі води і красивих коралових рифів, мене не відносило хвилями, у цих стосунках я була вдома. Бо кохання – це не коли дихати одне без одного не можете, а коли він міняє підгузник вашій дитині, щоб ти могла спокійно випити кави. І розчарувавшись у коханні, про яке читала в книжках, я знайшла своє.

Якось я розчарувалась у друзях. Тих, ближче за яких немає, з якими пили вино і мріяли разом про доросле життя, писали смс-ки одне одному серед ночі, читали вірші, переживали перше кохання. Чомусь там, у дорослому житті, їх раптом не було поруч у складний момент, вони спочатку перестали знаходити час на каву, потім на дзвінок, потім на коротке привітання з днем народження. Друзі зникали, у душі ставало порожньо, і я думала, що ця порожнеча назавжди, бо ніхто і ніколи не замінить мені друга, якого я знаю з 13 років, чи подругу, з якою ми так багато пройшли: пари, екзамени, невдалі кохання, пошук себе. А потім я стала другом собі. І цього виявилося достатньо.

Якось я розчарувалась у своїх партнерах. Навіть не так, я розчарувалася здатності побудувати партнерські стосунки у роботі. Щось постійно йшло не так: іноді наші думки не сходились у принципових речах і ми не могли домовитись, іноді я відчувала себе обмеженою у якихось рішеннях, іноді від мене очікували того, що я не могла дати. А потім я зізналася собі. Зізналася, що я шукаю партнерів, бо сумніваюсь у своїх силах, бо хочу розділити відповідальність. І вчергове розчарувавшись у інших, я повірила в себе.

Я знаю, що для багатьох 2020-й став роком розчарування. Коли ми розчаровуємося, нам здається, що весь наш світ зазнав краху. Але це не так. Це лише крах ілюзій, але зараз ми достатньо сильні, щоб зустрітись із реальністю. Часто це не кінець, а лише початок дивовижної історії.

Навіть якщо у цей буремний 2020 рік ви багато розчарувались, я хочу сказати вам і собі теж: не бійся розчарувань! Розчаровуйтеся в авторитетах, розчаровуйтеся в усталених істинах, цитатах відомих людей і навіть у власних очікуваннях. Розчаровуйтеся у чому завгодно, головне ніколи-ніколи не розчаровуйтеся у собі.

Оксана Іванців, засновниця Arts&Rights