купити рекламу

Колись я була така сама, як Маріанна. Закохувалася в старшій школі, читала багато книжок, була гостра на язик. Ще я так само пережила домашнє насильство.

Маріанна — головна героїня роману Саллі Руні «Нормальні люди». Книжку називають ідеальним читвом для мілленіалів, бо авторка зображує самотніх, начитаних людей, які роблять помилки, переживають депресію, ходять до психотерапевта, думають про майбутню роботу, подорожують та багато вчаться.
Я — головна героїня свого власного недописаного роману і роблю те ж саме.

Історія Маріанни починається в старшій школі, де вона зухвало відповідає вчителям та однокласникам, які у будь-який спосіб намагаються вказати дівчині, що робити, або скривдити. Тоді ми і дізнаємося, що Маріанна є жертвою домашнього насильства спочатку з боку батька, який бив її матір та її саму, пізніше — брата Алена. Його поведінка — типовий газлайтинг. Він увесь час намагається принизити сестру, вказати на те, що вона ненормальна і робить все неправильно. Ален намагається залатати власну рану — низьку самооцінку та бажання всім подобатися. Він зі своїми їдкими фразами корінням проріс у свідомості Маріанни. Це вплинуло на те, як дівчина поводиться з чоловіками. Одному вона дозволяє чіпати себе без дозволу, класти руку на коліно, коли зустрічається з іншим; потім йому ж дозволяє душити та бити себе під час сексу, коли вони вже разом. Іншому пропонує спробувати БДСМ, бо кохання їй непотрібне. Маріанна почала просити, аби їй завдавали біль. Це єдина форма любові, яка була їй доступна. Вона щира та щаслива лише з Коннеллом, першим своїм коханням, але й тут вона хоче бути під його владою, належати йому, про що просить говорити; готова робити все, що він хоче. У розмові з друзями вона зізнається, що не любить ухвалювати рішення, а дозволяє керувати собою. Бо вона так навчена. Хтось знає, як буде краще, але не вона. Хтось буде правий, але не вона. Краще підкоритися, аніж показати свою силу, бо на кожну відповідь вона отримувала ще більшу дозу зневаги, яка межувала з психологічним та фізичним насильством. Маріанна підлаштувалася під помилкові сімейні моделі поведінки. Люди, які пережили домашнє насильство, мають таке почуття провини, сорому і страху, ніби вони відповідальні за насильство, яке доводиться терпіти. Вони відчувають гнів, тому що не спроможні змінити те, що відбувається. В результаті людина або приховує свої почуття, або керується принципом «мовчи, терпи і принижуйся». Вся ця система призвела до смиренності Маріанни у спілкуванні з чоловіками. Ба навіть її намагання отримати стипендію, коли її мати без проблем може оплатити навчання, свідчить про те, що дівчина шукає суспільного схвалення того, що вона робить. І найголовніше — яка вона є. Вона намагається робити іншим так, як хочуть вони, постійно вибачається за все, хоч і намагається здаватися стриманою та легкою.

Ці прописні істини — мовчи, терпи і принижуйся — знає, напевно, кожен, хто стикався з домашнім насильством. Саллі Руні не говорить про це прямо. Вона дає нам Маріанну і питає: а що ти відчуваєш, коли знаєш, що вона дозволяє своєму другу фотографувати її голою та зв’язувати при цьому руки, коли вона каже, що їй це не подобається? Що ти відчуваєш, коли хлопець наказовим тоном питає, чому вона не принесла йому вершки, а вона тихо встає і йде по них? Що ти відчуваєш?

А відчуватися має лють. І я її відчула.

Мені сумно за Маріанну. Сумно, що колись я була такою ж. Сумно за мене минулу. Мене не били в дитинстві. Принаймні, просто так. Але коли ми говоримо про домашнє насильство, з дискурсу завжди випадають діти, які живуть у цій атмосфері. Вони стають жертвами насильства, навіть якщо агресія не спрямована на них безпосередньо. Коли дитина стає свідком домашнього насильства, автоматично стає і жертвою. Звична форма поведінки видозмінюється, коли найрідніші люди, ті, які мали стати прикладом, руйнують психіку своїми вчинками та діями. За статистикою, кожна десята дитина стає свідком домашнього насильства. 275 мільйонів дітей у всьому світі потерпають від домашнього насильства, а 42% батьків вважають емоційне та психологічне насильство частиною виховного процесу. І на кожного це впливає по-різному. Майже всі, хто став жертвою насильства, не оговтується від травм і дуже часто стає кривдником.

У такій сім’ї росла я. Мій тато експресивний, а мама типова жертва. Немає сенсу переказувати події з дитинства, але є одна історія, яку я пам’ятаю.

Білі дерев’яні двері з маленькою позолоченою защіпкою з двох сторін. Двері в туалет. За ними зазвичай ховалася мама. Тато лютував, а тому закривав її ще й з боку кімнати. Казав, що вона має там посидіти й подумати. Мені було років п’ять, моєму братові ще на п’ять більше. Ми боялися. Тато питав у нас, чи випускати маму, а їй кричав, що її долю вирішать її ж діти. Ми не вирішували. Ми стояли мовчки, боялися і плакали. Хоча те, що ми плакали, я додаю зараз, як логічні емоції для подібних ситуацій, а насправді думаю, що ми були наче заморожені. Ми не допомогли мамі. Жодного разу. Це потім ми станемо дорослими, і психологи нам скажуть, що діти не повинні втручатися та ставати рятівниками у цьому трикутнику між жертвою та маніпулятором. Але мені досі складно самостійно ухвалювати рішення.

Безпечніше, коли хтось вкаже напрям. Дитина у сім’ї, де є домашнє насильство, втрачає відчуття безпеки. Її найближча людина змушує її жити в постійному стресі, з чим дитина і виростає. Емоційна дестабілізація та постійне відчуття небезпеки стає зоною комфорту, вийти звідки самостійно не вдається. Тому людина стає жертвою, наперед приймаючи агресію, бо так звичніше, легше. Наперед дозволяючи людям користуватися собою, бо іншого способу взаємодіяти зі світом не знає. Наперед дозволяючи керувати собою, бо звикає, що інші краще знають, що ти любиш і хочеш.

Але головна героїня роману може збити з пантелику. Жертва домашнього насильства має постійно боятися чоловіків, бути слухняною та не привертати увагу. З Маріанною це не працює. Жертва не аморфна. Ідеальна жертва в наших уявленнях виглядає як сіра миша, яка не має друзів, геть нещасна та бідолашна, обов’язково тендітна та тиха. Брат Маріанни нав’язав їй думку, що її ніхто не любить, що їй краще померти, що вона непотрібна та беззмістовна. І Маріанна вірить у це, однак є й інше відчуття — агресія. І деколи воно перемагає: тоді Маріанна дозволяє собі бути злою та іронічною. Звичайно, подобатися іншим вона теж хоче — так безпечніше. Навіть якщо вона не говорить про кохання, вона говорить про те, щоб просто подобатися комусь, а тому йде на будь-які кроки, аби завоювати цю любов. Золотої середини немає: ти або на все погоджуєшся і посміхаєшся, або розбиваєш все через лють. Ситуація насильства може перетворити людину на радикала, який будь-яку свою боротьбу буде обертати на протистояння себе та свого кривдника. Ідеальних жертв немає. Кожен, хто пережив насильство, буде боротися з ним у свій спосіб. Або перестане, чим знищить себе як людину.