купити рекламу

Рушійною силою мого життя з самісінького дитинства був страх. Приходиш до школи, виходиш на двір, а там люди. А якщо хтось щось скаже? Люди завжди говорили, а я не могла впоратися з жодним висловлюванням на свою адресу. Понад усе я хотіла бути такою, знаєте, звичайною. Звичайного зросту, ваги й кольору волосся. Звичайного, невпізнаваного голосу, міміки й рухів. Хотілося загубитися в натовпі, щоб ніколи не знаходитись. У мене навіть був вислів «я боюся, що…». Та що завгодно. Це ж просто фігура мовлення.

З роками рівень страху зростав, а збудники — змінювалися. Знаєте цей мем, де схематична людина лежить і схематично думає собі щось на ніч. 

«Не складу екзамен», «У нього вже є дівчина», «Вони підуть гуляти без мене», «Не вистачить грошей». Потім було «Не знайду роботу», а згодом «Шеф насварить» і «Не встигну до дедлайну». Ще згодом додалися «Вони мене насправді не люблять» і «Я нічого не варта». Я боялася, що хтось скасує зустріч, що у мене вкрадуть телефон, що на колготках з‘явиться стрілка, що я не встигну на роботу чи на потяг. Зрештою, зустрічі таки скасовувалися, телефони вкрадалися, колготки чіплялися за якісь цвяшки (звідки вони беруться взагалі?), а життя собі тривало далі. 

Ви скажете, це не звичайні життєві хвилювання. Може й так, але згадайте, що зазвичай лунає в голові після хвилювань. Це запитання: «Що тепер буде?» Але ми ніколи не шукаємо відповіді на нього, от у чому проблема. Ми боїмося, потім робимо щось, щоби заглушити страх, намагаємося усюди встигнути, всім догодити. Але жодного разу не спиняємося й не питаємо себе: «І що буде?» Знаєте, яка відповідь? «Нічого».

Одна з найважливіших порад у житті, яку я чула і яку давала, це «А що буде?». «Спитай себе, що найгіршого може статися», — казала я якійсь із подруг у черговому обговоренні, до прикладу, пошуку роботи. Але це запитання, воно ж як подорожник, його до будь-якої рани прикладай. 

Але, здається, донедавна я не знала, що на нього дійсно треба відповідати. 

Кожного разу, як мантру, перед кожним страхом невдачі, незданим текстом, дедлайном, скасованою зустріччю, стрілкою на колготках, я питала себе: «І що? А що буде?»

Я почала випрацьовувати інакші механізми. Коли не встигала й знала, що через це накриються чиїсь плани, попереджала, пропонуючи інші варіанти. Припинила брати на себе зобов‘язання, які не хочу виконувати. Почала (це так просто звучить, але як складно втілити) довіряти собі й близьким людям. Вірити, що зустріч відбудеться, а якщо ні — людина має на це право. Я й собі почала давати право на скасування зустрічей і домовленостей, «тому що тому», а не з якоїсь причини.

Виявилося, що так можна, не заборонено. Виявилося, що ті, хто хоче бути з тобою, маючи певне знання про тебе й запас терпіння, зрозуміють пояснення. З‘ясувалося, що деякі речі зрозумілі й без пояснень. Тих людей, із якими вже роз‘єднує багато «але», вийшло відпустити. А на тих, із ким дійсно добре, знайшовся час. О, тут можна ще довго розписувати радощі дорослішання й психотерапії, прийняття себе та решту бонусів, але повернемося до страху. 

Якось я (раптом?) перестала боятися, що ми не будемо спілкуватися зі старими друзями. І от виявилося, що з віком і відстанню кількість тем лише зростає, дружба стає цікавішою й глибшою, розмови — допитливішими. Я перестала боятися, що нові люди виявляться «не тими» — з ними завжди інакше, це як нові світи кожного разу. Я почала розуміти, що моя справа й моє місце завжди чекатимуть, тому немає сенсу боятися втратити не своє. 

Нещодавно я розбила екран телефону. Це був звичайний четвер звичайного тижня. Я взувала кросівки, хотіла купити собі свіжий круасан до кави, а магазинчик просто у мене в будинку. Мій старенький айфон SE вислизнув із рук на міцну плитку. Екран розбився вщент, але маленький ще працював. Я спокійно перевзулася в чоботи, загуглила найближчий ремонт айфонів, взяла готівку й пішла шукати щастя. В суботу зранку я мала їхати потягом. Надвечір звичайного франківського четверга, ще й в розпал локдауну, мене прийняли лише в п‘ятому ремонті. За декілька хвилин я зрозуміла, що цей сервіс мені не подобається, вибачилась перед хлопцями й пішла шукати інший. Телефон відремонтували на наступний день.

Дорогою додому я купила круасан і каву, на мене чекали недороблені робочі завдання, а отже — робочий вечір, а я йшла та думала: «Що я зараз маю відчувати?» Це мало б бути нервування, дещо розгубленість, гнів, дратівливість, розпач. Але основу букету почуттів складав би шалений страх. Не встигнути доробити справи, втратити гроші на ремонт, не поїхати, зрештою, на відпочинок. Але тепер я відчувала майже ні-чо-го. Промайнула раціональна думка: «Треба наклеїти скло і чохол купити», ще одна: «Якщо до завтра не відремонтують, візьму в когось старенький телефон і роздрукую квитки», і ще: «Щось я голодна вже». 

Я б навіть сказала, що усі почуття трохи стишилися останнім часом, але понад усе я тішуся саме відсутністю страху. Я знаю, що він прийде у найважливіший момент. Коли треба буде вирішити щось просто зараз, коли відлік на секунди, коли боятися означатиме — вберегти себе й інших. 

Але я пам‘ятаю панічні атаки, що казали мені: «Треба відпочивати». Саме страх змушував мене по 12 разів вичитувати власні тексти — я не довіряла собі, а ще менше довіряла онлайн-коректорам. І це зрештою зробило мене гарною та уважною авторкою. Але можна було б трошки легше. Страх робив так, щоби я погоджувалася на мінімально прийнятні для себе умови: зарплатні, оренди, часу та місця зустрічі, стосунків, спілкування. Бо ж можна втратити й те, що вже є, навіщо нариватися? Завдяки страху я робила речі, яких насправді не хотіла.

Ще я пам‘ятаю суміш гіркоти із жалем, коли прокидаєшся після сварки й думаєш: «І оце все». І навіть тоді охоплює страх: «Що я наробила? А як я далі?» І от такого страху мені більше не треба. Мені хочеться знати й вірити, що все можна виправити, а те, що невиправне — отже, так і має бути. Я хочу бути спокійнішою в буденному житті, і дивно, але це мені вдається. Я хочу пам‘ятати, що боятися за інших немає сенсу. А боятися за себе трохи навіть смішно. Зрештою, як казав Чеширський кіт: «Серйозне ставлення до будь-чого в цьому світі є фатальною помилкою». І навіть життя — це серйозно, але не дуже.