купити рекламу

«Дєвушкам главноє замуж хорошо вийті» — говорить на повну аудиторію дівчат викладач у стінах університету, де станом на 2021 рік жінки становлять 57% осіб науково-педагогічних працівників. Водночас серед кандидатів наук жінок 63%, а докторок наук — 47%. В університеті, куди власне ці дівчата прийшли вивчати науку, а частина з них має амбіції займатися нею після закінчення навчання й навіть залишитися на факультеті й розвивати її в Україні.

Вища освіта вже досить давно доступна для дівчат майже у всьому світі. Люди нібито зійшлись у думці, що після школи абсолютно всі, незалежно від статі, мають здобути ступінь. Та якщо для хлопців навчання в університеті — це старт для майбутньої кар’єри, то для дівчат — це банальна умовність і спосіб знайти собі розумного та перспективного чоловіка, щоби вийти за нього заміж. Такою логікою керуються люди, до яких ми, дівчата, йдемо за знаннями.

Авторка Марта Гуда, членкиня організаційного комітету Маршу жінок 2021, координаторка програми гендерної рівності ГО «Інсайт»

І це стосується не лише технічних спеціальностей, де жінки представлені меншістю. Те, що я описала на початку, відбулося насправді на так званому гуманітарному факультеті одного з найкращих вишів країни, де 90% всіх студентів — дівчата.

Виходить, що до бажання жінок здобувати професію й розвиватись у ній ставляться несерйозно і зневажливо вже на початку їхнього шляху. Звідси виникає запитання — як в умовах тиску та упередження дівчатам не боятися вступати на «чоловічі» спеціальності? Їм постійно треба доводити серйозність своїх намірів, докладати набагато більше зусиль, ніж хлопцям, вислуховувати насмішки від викладачів та однокурсників про «жіночу логіку», «нездатність» раціонально мислити та ухвалювати важливі рішення. Водночас вони не мають права на помилку, оскільки один промах буде означати, що всі закиди справедливі й насправді «жіноча справа» — це сидіти вдома і варити борщі. Погодьтесь, що в таких умовах складно конкурувати з чоловіками, які навіть можуть бути в чомусь менш обізнаними чи здібними, проте все одно ймовірніше отримають схвалення та підтримку, натомість дівчата — тільки сумніви та знецінення.

Окрім сексизму та неприйняття жінок у науці, в академічному середовищі буйно квітне сексуальна об’єктивація та переконання, що «жіноча роль» у будь-якій установі — тішити око чоловікам, бути «окрасою колективу» й обслуговувати їхні потреби. Можна почати з малого — на будь-яких спільних оказіях, нехай то захист наукового ступеня чи «святкування» 8 Березня, завдання накрити на стіл і обходити гостей за умовчанням стоїть за жінкою. Навіть якщо вона викладачка й докторка наук. Навіть якщо це «її день», у який вона отримує квіти й вітання від чоловічої частини колективу.

Приблизно 45% опитаних студентів/ок зазначили, що чули сексистські коментарі чи спостерігали такі дії. Викладачі часто дозволяють собі коментарі стосовно зовнішнього вигляду студенток та їхньої мотивації для навчання у виші, а також «жартують», транслюючи стереотипні та сексистські твердження щодо жінок. Наприклад, про те, що годинник цокає або про те, що жінки використовують секс для покращення свого становища.

Анонімне інтернет-опитування було проведене Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем» у рамках проєкту «Актуалізація питань сексуальних домагань у ВУЗах» у вересні 2019 року. Втім, це опитування демонструє лише тенденцію випадків сексизму та харасменту у вишах, оскільки дуже часто буває складно розпізнати таку поведінку через нормалізацію її в суспільстві, особливо в академічному середовищі.

37% респондентів/ок зазначили, що знають про факти сексуальних домагань у її/його виші. Приблизно половина відповідей учасниць/ків опитування стосувалися відомих їм випадків, коли викладачі запрошували студенток на каву, під час зустрічі натякали на секс, пропонували в такий спосіб покращити успішність. Студентки з медичних вишів писали про випадки, коли певні процедури викладачі хотіли показувати лише на дівчатах, обґрунтовуючи це тим, що «приємно торкатися до красивої дівчини».

На жаль, випадки сексуальних домагань рідко отримують розголос, а викладачам, які вчиняють такі дії, не призначають покарання. Найчастіше інформацію про харасмент можна дістати з допомогою анонімних опитувань, які не є репрезентативними, — не завжди студентки готові ділитися такою інформацією, оскільки переймаються, що за це їм можуть занижувати оцінки або навіть відрахувати з університету.

У січні 2019 року все ж була оприлюднена інформація про домагання з боку викладача Київського національного університету імені Тараса Шевченка Петра Романенка, який працював в Інституті біології та медицини. Справа набула широкого розголосу завдяки студентці 2-го курсу Інституту біології та завдяки повідомленням про домагання від інших студенток, котрі в різні роки були з цим викладачем на літній практиці, яку проводять у Каневі. Ситуація викликала резонанс у суспільстві, проте студентство та викладацький склад не підтримали, а навпаки засуджували постраждалих від домагань Романенка студенток: їх звинувачували в упередженості та необ’єктивності, лунали закиди типу «вам просто не вистачає уваги», «мабуть, він вам оцінку погану поставив, от ви й вирішили його покарати» та найгірше «ви самі його спровокували, тим, який вигляд мали і як поводилися».

Масова недовіра та скепсис до таких повідомлень підважують впевненість дівчат, змушують їх сумніватись у цілком конкретних висловлюваннях і діях у їхній бік й не дають змогу їм відкрито говорити про факт домагання. Особливо з боку викладача чи роботодавця, оскільки це потенційно загрожує їм звинуваченнями в наклепі, нападками з боку колег та оточення й навіть звільненням.

А в той час сотні й тисячі дівчат продовжують вислуховувати недоречні жарти й сальні коментарі про те, які вони й де мають бути, відчувати на собі несхвальні погляди й засудження та терпіти небажані доторки від викладачів у стінах вищого навчального закладу.

Історія з викладачем Інституту біології закінчилася його звільненням, проте домогтися цього вартувало багатьох зусиль, пережитого сорому і знущань, погроз і маніпуляцій усім учасницям процесу й навіть частково тим, хто їх підтримували. Після того як я підтримала петицію про вимогу звільнення Романенка з посади, аби в майбутньому таке більше не трапилося ні з ким, мій підпис ідентифікували в університеті й передали цю інформацію на мій факультет. Зі мною вели довгу, емоційну й напружену бесіду про те, що я втручаюсь не у свою справу і псую репутацію всього університету. Вдумайтесь, її псую я, а не викладачі, світила науки, які вважають, що мають право поводитись, як їм заманеться зі своїми студентами просто тому, що мають над ними авторитет і владу, просто тому, що можуть.

Замість того, аби боротися з сексизмом, мізогінією та харасментом, більше залучати жінок до різних наукових сфер, підтримувати та стимулювати їхній професійний розвиток, в університеті продовжують щороку 8 березня вітати жінок зі «Святом краси, любові, ніжності та жіночності», бажати завжди бути красивими й тішити око всім чоловікам. Водночас замовчуються випадки відвертої дискримінації та сексуального насильства, які повсякчас відбуваються зі студентками, аспірантками та навіть викладачками.

Я виходжу на Марш жінок третій рік поспіль зокрема й для того, аби відстояти право на вільну від дискримінації, відкриту, прозору та безпечну академічну освіту для всіх дівчат та жінок.