купити рекламу

СВОЯ – соціальна кампанія, покликана привернути увагу до різноманіття українського суспільства.

«СВОЯ народилась після того, як ми з подругами почули історію 13-річної дівчинки, яка живе і навчається в Києві. Через свій колір шкіри вона щодня стикається з надмірною і часто негативною увагою. Нам захотілося показати цій дівчинці і тисячам тих, про чиї історії ми не знаємо, що різних на вигляд і різних за походженням українок багато, і що кожна з них так само, як і я, – своя в Україні. Хочеться, щоби голос різноманіття був почутий, аби дівчата та жінки, які стикаються з нетерпимістю, надихались історіями наших героїнь і відчували себе своїми», – розповідає Світлана Заліщук, співавторка ідеї.

У грудні минулого року в рамках кампанії вийшов календар «СВОЯ», який зібрав історії 13 героїнь – різних на вигляд та різних за етнічним походженням жінок, які живуть та реалізуються в Україні.

«Цей календар є унікальним явищем. Ми об’єднали представників індустрії моди та українських громадських діячок, бо віримо, що мода може і має стати джерелом цінностей, ефективним каналом комунікації ідей. Боротьба за права людини, боротьба проти будь-якої нетерпимості та дискримінації має стати модною», – говорить Наталія Бакуліна, продюсерка проєкту.

Героїні кампанії СВОЯ відповідають на запитання, як вони говорять зі своїми дітьми про різність та мультикультурність.

Марина Карпій, українка, фотографиня, та її донька-«грузаїнка» Лізі Дедаламазішвілі

Улюблена книга Лізі – «Дітям про важливе». Вважаю, це одна з найкращих книг, щоби барвисто і просто показати дитині, як чудово, що ми всі – різні. Часто звертаю увагу доньки, коли зустрічаємо людини іншої національності, завжди виявляю свій інтерес і вона чіпляється за мою реакцію. Завжди кажу про те, як це гарно і цікаво – говорити іншою мовою, мати шкіру іншого кольору, але що в душі ми всі однакові, і світ від нашої «різниці» тільки прекрасніший.

Міріам Драгіна, поетеса, та її донька Олександра Харченко, школярка.
Українські єврейки

Про різність, мультикультурність спеціально не говоримо. Ми весь час перебуваємо в міжкультурній комунікації, тому що раніше вдавалося подорожувати. Та й чимала частина родини живе за межами України. Зараз спілкуємося з ними онлайн. Був випадок, коли дочка подружилася з дівчинкою в садку і розповідала мені про те, як дружить із нею, а на святі я побачила, що подружка афроукраїнка, і доньці навіть у голову не приходило мені про це окремо повідомляти. Тоді я для себе зрозуміла, як прекрасно, що у моєї дитини жодних установок і кордонів у голові.

Думаю, це пов’язано не тільки з мультикультурною комунікацією нашої сім’ї, а й кіно, яке дивимося. Національність інших людей не має для нас жодного значення, хіба що цікаво дотримуватися традиції в тій чи іншій країні і вивчати культуру. І на щастя, доньці не доводиться стикатися з ворожістю на свою адресу. А коли вона чує, наприклад, расистські висловлювання десь у школі, ділиться іноді, як неприємно їй бути з цими людьми поруч. Напевно, секрет у тому, що в розмові з дитиною потрібно зняти важливість із питань національності або сексуальної орієнтації. Тоді ці незмінні риси будуть сприйматися природно.

Зара Гусейнова, азербайджанка, громадська діячка та підприємниця, та син – українець Ден Пасічник

Із сином я б говорила про різницю через індивідуальність, що такого, як ти і як я, більше в світі немає, і кожен із нас індивідуальний зі своїм прекрасним і неідеальним. А ще б говорила про те, що у нас однакове. Коли кілька років тому я була на тренінгу Тоні Роббінса в Сан-Хосе, 10 тисяч людей з усього світу одночасно піднімали руки, коли ставили запитання про страх самотності, втрати близьких. На різних заходах я зустрічала людей різних віросповідань, рас, достатку й освіти, та було очевидно одне – всі вони мають схожі страхи, бажання, мрії та переживання.

Краса в тому, що ми всі різні, і добре мати diverse group of people в оточенні, тому що це будуть люди з різними думками і поглядами. Коли ці люди будуть об’єднуватися навколо спільних цінностей, то можна створювати важливі і значущі речі. Але водночас не забувати, що у всіх свій шлях, який треба поважати і розуміти.

Маша Гайдар, українська громадянка російського походження, громадська діячка, та її донька Сєлє Гайдар, школярка, українка з африканським корінням

Я кажу їй про те, що багато-багато років тому, коли люди були мисливцями, збирачами, жили в первісному суспільстві, вони переважно контактували з тими людьми, яких знали і з якими вони були навіть родичами. І звичайно ж, тому в інстинкті закладено побоюватися та очікувати загрози від людей, яких вони не знають, які виглядають інакше, думають по-іншому.

Цивілізація, можливість обмінюватися досвідом, їздити до різних країн, робити багато прекрасних речей і спілкуватися з іншими людьми передбачають прийняття інших людей і відхід від цих страхів. А втім треба розуміти, що у багатьох людей вони залишилися.

Особливо у тих людей, які мало подорожували, мало контактували, вчилися, дружили, працювали з іншими різними людьми і тому просто не звикли. Їх можна пожаліти трошки, тому що вони трохи застарілі, в якомусь сенсі ментальні динозаври, бо вони не можуть бути частиною великого і різноманітного світу через свої стародавні страхи.

Фото: Денис Маноха