купити рекламу

Аліна Горлова – українська режисерка документальних та ігрових фільмів. Цього року на фестивалі Docudays UA відбудеться українська онлайн-прем’єра її нової роботи «Цей дощ ніколи не скінчиться», яку відзначено як найкращий фільм у секції First Appearance під час фестивалю IDFA. Це фільм-подорож крізь нескінченний людський цикл війни та миру, яким глядач рухається разом із двадцятирічним Андрієм Сулейманом. Фільм буде доступний на платформі Docudays UA з 27 березня до 4 квітня.

З Аліною ми поговорили про нову роботу та не змогли не згадати фільм «Явних проявів немає», який здобув чотири нагороди на фестивалі Docudays UA та нагороду за найкращий східноєвропейський фільм під час фестивалю DOK Leipzig. Це історія жінки, яка повертається з війни, наповнена багатьма підтекстами.

Аліно, чому ви обрали документалістику як напрямок? Що було поштовхом?
Я відчула в документалістиці необхідну мені свободу та автономність у творчості. Зрозуміла, що в ігровому кіно відчуваю певні рамки і дуже багато в чому залежу від великої кількості людей. Так сталося, що мене запросили зняти короткий документальний фільм в Італії, і тоді в мене з’явилося відчуття, що це саме те, чим я можу і хочу займатися зараз. Потім почалася Революція Гідності, і наша реальність почала вибухати історіями. З’явилося велике бажання дивитися на реальність, працювати з нею. Це все варто ще досліджувати з погляду соціології та антропології, а саме тому такий бум документалістики почався безпосередньо під час революції і війни.

Як ви вважаєте, чи існує «чоловіча» та «жіноча» режисура? А «жіночі» чи «чоловічі» теми у кіно?
Я впевнена, що треба від цього відмовлятися. Взагалі забути про «чоловічу» та «жіночу» режисуру, «жіночі» чи «чоловічі» теми у кіно. Бо на думку одразу спадають такі стереотипи, як «жіноче кіно більш чуттєве». Ні, ранні фільми Франсуа Озона – це верхівка чуттєвості. Або що жіноче кіно більш поетичне. Ні! І прикладів дуже багато.

Коли я чую щось про «жіноче кіно та режисуру», в мене в голові з’являються кадри з якогось солодкого, обережного, плавного фільму. Жіночі фільми можуть бути гострими, важкими, серйозними і тощо. Тому я не можу розділити кіно на жіноче і чоловіче. Я не розумію, чим вони відрізняються. Я бачила і чула, як режисерки під час зйомок просто зводили команду з розуму і поводилися жорсткіше, ніж будь-які чоловіки саме для того, щоби досягти своєї мети.

Чи існує сексизм у галузі документалістики? Чи відчували ви його прояви на собі?
Я відчувала те, що мені треба більше докладати зусиль для того, щоби відстоювати свою думку. Звичайно, що не всі були впевнені в тому, що через мій вік та стать я можу впоратись із таким задумом. Дуже цікаво, насправді, побачити, як далі складеться доля у фільму. І цікаво потім пофантазувати про те, як би вона змінилася, якби цей фільм зняв чоловік.

Фото зі зйомок «Цей дощ ніколи не скінчиться»

Ви працюєте з темою війни, чому вона посіла ключове місце у вашому доробку?
Я багато разів намагалася відповісти на це запитання, але, чесно кажучи, не можу точно сказати. Війна – це велика криза. Криза спілкування, суспільства, індивідуальності, гуманістичних цінностей. А ще це велике враження, яке не так просто забути, особливо коли війна відбувається у твоїй країні. Під час війни людина та суспільство дуже змінюються і можна побачити те, що за інших обставин побачити неможливо. Війна – це велика рушійна сила. Її зерна висаджуються задовго до конфлікту, ніхто нічого точно не усвідомлює, допоки нарешті все це не розквітне повним цвітом.

Кадр з фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться»

Над фільмом «Цей дощ ніколи не скінчиться» ви працювали чотири роки, розкажіть, як тривала над ним робота? Чи важко було та які виклики постають, якщо так сильно занурюєшся в чужу історію на довгий час?
Це була надзвичайно виснажлива робота, але мені дуже хотілося зробити крок уперед і зняти кіно. Я зрозуміла, що це шанс зробити авторський фільм. Такий, який я хочу і який буде мені подобатись. Я часто говорила собі, що якщо не зараз, то коли?

Про те, що це буде настільки складний проєкт, ніхто на самому початку не здогадувався. Вже через рік стало зрозуміло, що у фільму дуже нестандартна структура наративу, що в цьому фільмі недостатньо розповісти історію, він має працювати глибше. Тоді я поставила собі за мету працювати з підсвідомістю глядача, використовуючи символи та метафори. Мені хотілося, щоб фільм складався в голові людини, створюючи власні сенси. Для цього було потрібно багато працювати над монтажем, вибудовуючи ритм та форму.

Я чітко зрозуміла, що найбільший виклик полягав у тому, щоби здолати свій страх. Починаючи зі зйомок на лінії розмежування і закінчуючи відстоюванням власної концепції фільму. Впродовж роботи над фільмом я чула дуже багато порад і інколи вартувало зусиль розрізнити, яку пораду треба взяти до роботи, а яка порада просто про інше кіно, не твоє.

Мушу сказати, що навіть сьогодні, коли я обертаюся назад, не вірю, що ми зняли це кіно. Я не розумію, звідки в нас було стільки сил його завершити. Ми занурилися не просто в історію родини Андрія Сулеймана, мені здається, що ми занурились у світ фільму, який був надзвичайно захопливим. Реальність постійно витанцьовувала і повертала, а ми з азартом прямували за нею. Це дуже важливий фільм у моїй кар’єрі. Він підказав мені, хто я і куди я рухаюсь.

Не знаю як для інших, а для мене це велике щастя – знімати в різних країнах. Мені цікаво відкривати та досліджувати нові простори за допомогою камери. Основна складність для мене в тому, що для цього треба якийсь час побути в цій країні, бо є загроза скласти хибне або поверхневе враження, не приділити увагу цікавим деталям, які й відрізняють класну документалістику від посередньої. Водночас я вважаю наш досвід зйомок дуже корисним саме тому, що нам вдалося показати нашу країну в світовому контексті, зв’язати події в Україні з тим, що відбувається у світі.

Як виникла ідея фільму «Явних проявів немає»? Як ви познайомилися з героїнею та вмовили зробити кіно?
Мене запросили на проєкт «Невидимий батальйон». Це був повнометражний альманах про жінок на війні, у рамках якого я мала зняти дві короткометражки. Героїнею однієї з них стала Оксана Якубова, з якою мене познайомила Марія Берлінська (продюсерка «Невидимого батальйону»).

Коли зустрілася з Оксаною, одразу зрозуміла, що це буде важлива і сильна історія, але на той час ще не було усвідомлення, що короткий метр виросте в повнометражний фільм. Тільки в середині зйомок відчула, що вимальовується повний метр.

Кадр з фільму «Явних проявів немає»

До зустрічі з Оксаною я не думала про ПТСР, але робота над фільмом відкрила для мене важливість цієї теми. Я відчула його прояви. Оксана Петрівна була найкращим героєм документального фільму. В нас не було жодних конфліктів, натомість було відчуття повної довіри. У нас відбулася розмова, в якій я запропонувала спробувати використати наш фільм як арттерапію, а вже згодом дізналася про цілий напрям такого лікування у США. Все відбувалося інтуїтивно, але Оксана Якубова – сильний боєць. Врешті-решт, це історія про сильну людину, яка прагне жити і, найважливіше, допомагати іншим, висвітлюючи свій стан і порушуючи проблему реабілітації наших ветеранів. Я впевнена, що це була її найбільша мотивація участі в проєкті.

В «Явних проявів немає» відчувається багато підтекстів, наприклад, ми побачили ідею про «місце жінки в чоловічому світі». Чи вкладали ви її у фільм та чи є вона важлива, значуща для вас?
Я вважаю, що нам би не вдалося зробити такий фільм із ветераном-чоловіком у головній ролі. Існує така думка, що чоловік має бути сильним, і нічого поганого йому вночі не сниться, він все переживає стійко, а психологічні проблеми мають слабші люди. На жаль, мало хто погодиться про це розповідати і висвітлювати власні психологічні проблеми, але це не значить, що їх немає. Нашою метою було сказати, що страждати через ПТСР після війни – це нормально і мають бути програми реабілітації на державному рівні. Маю таке припущення, що суспільна думка схиляється до того, що люди після війни втрачають глузд, можуть когось побити і взагалі небезпечні для оточення. Якщо не приділяти увагу психологічній реабілітації після війни, такі випадки будуть дедалі частішими.

Я майже впевнена, дехто після перегляду подумав, що немає місця жінці на війні через те, що вони все сприймають так близько до серця. Але це неправда. Варто згадати кількість випадків самогубств військових і ветеранів. Тому в нашому фільмі ми намагалися не акцентуватися на гендері нашої героїні, натомість говорили, що ПТСР не має гендеру, просто Оксана Петрівна змогла знайти сили висловитися на цю тему дуже відверто.

Знімаючи реальну історію, чи думаєте ви, як зйомки та вихід фільму вплине на героя/героїню? Чи складаються у вас дружні стосунки з ними? Загалом, на чому будуються стосунки режисер/герой?
Так, постійно думаю. Намагаюся побудувати дружні стосунки і зробити так, щоб фільм був корисним для героїв фільмів зокрема. Річ у тім, що часто успіх фільму забезпечують історії людей, які перебувають у скрутному становищі. Якщо тематика фільму правозахисна, то, звісно, режисер та герой можуть мати одну мету у висвітленні цієї проблеми. Але так буває не завжди. Етичне питання постає дуже гостро, й інколи тобі просто доводиться вмовляти людей зніматися, використовуючи всі засоби, які тобі доступні. Так, треба інколи розповісти ідею фільму, пропітчити його і зробити так, щоб людина захотіла бути в ньому зафільмована. Усе залежить від тебе і від твого хисту до переконання. Врешті-решт, люди хочуть зніматися у кіно.

Буває і так, що кінцевий образ героя у фільмі не співпадає з його уявою про себе. Це життя, і треба зрозуміти, що для тебе головніше: кіно чи відносини з героєм? Кожен вирішує для себе сам.

Кадр з фільму «Явних проявів немає»

«Явних проявів немає» здався дуже терапевтичним для головної героїні фільму. Чи вплинув він на неї, чи допоміг?
Так, це сталося. Я досі вважаю, що це найбільше досягнення цього фільму. Оксана Якубова сама неодноразово про це згадувала у багатьох інтерв’ю. Це зробило мене і мою команду щасливими. Ми просто спостерігали, як наше кіно стало для людини інструментом у лікуванні. Ми теж стали інструментами, але, розумієте, ми були раді ними бути. На першому показі Оксана Петрівна сказала глядачам, що цей фільм врятував її життя. Це такі слова, від яких у тебе підкошуються ноги. Така сила кіно. Її складно осягнути.

Пропускаючи чужі історії крізь себе, як вам вдається опановувати емоції?
Якщо говорити про «Явних проявів немає», то я була в повній депресії, мені здається, я дуже глибоко впустила цю історію. Не думаю, що можна було інакше. Фільм справді дуже емоційно важкий для перегляду. Можна сказати, що я пережила своєрідний ПТСР через дотик до цього матеріалу. Мені здається, що внутрішній стан документаліста весь час тренується і, звісно, згодом ти вже не будеш емоційно реагувати, бо маєш думати про те, як це знімати. Але я знаю точно, що коли фільм завершується, то ти закриваєш для себе цю історію. Цей стан важко пояснити, мабуть, найближче – це полегшення.

Які наступні теми для фільмів ви будете розглядати? Чи будете продовжувати працювати з темою війни?
Я для себе вирішила, що не хочу працювати з темою війни. У мріях є розробка документального фільму про Африку. Подивимося, що з цього вийде.

У зв’язку з впровадженням локдауну в Києві 18 Docudays UA відбудеться онлайн з 26 березня до 4 квітня. Основним майданчиком 18 Docudays UA стане онлайн-кінотеатр DOCUSPACE (docuspace.org), де можна буде долучитися до фестивальних дискусій та майстер-класів, а також переглянути понад 80 стрічок із конкурсної та позаконкурсної програми фестивалю.