купити рекламу

Саме так найчастіше розпочинають розмову зі мною «старі-добрі» знайомі, друзі та навіть родичі. На жаль, людям є справа до моїх 45 кілограмів, як Ілону Маску до Марса. Кожен так і хоче тицьнути свій прапорець порад, бачень та «щирих» хвилювань за мою (мою і ще раз мою) фігуру на моїй же території. Але я ж не планета? Для чого мене тероризувати, точніше колонізувати чужим світобаченням?

Я не раз спостерігала, як дівчата з зайвою вагою страждають від постійного цькування через свої кілограми. І я знала, як це – відчувати себе «не такою» щодня, щохвилини. Мені було так само неприємно, як їм, так само важко. Маленькій худенькій дівчинці. І щоразу, коли намагалася пояснити, що мене теж ображають, усі дивилися здивовано. Як? Як таке може ображати? Ти ж просто худа! Тому моє улюблене «побажання» відтоді – «є кістки – сало наросте». Хоч видрукувати та в рамочку.

Та залишімо сарказм. Правда одна – людство, яке придумало правило золотого перетину, ідеальних носів та надутих губ, не може спокійно сприймати людське тіло, яке десь поза межами різних перетинів. Так нецікаво. Добре, що хоч у кожної жінки зараз є можливість вчитися любити себе різною. На цьому постійно наголошують, до цього закликають, зрештою.

Худенькою я була з дитинства. Відтоді батьки не переставали перейматися моїм апетитом. Не один терапевт мацав мій живіт у надії знайти причину низької ваги. А як проходила у школі медогляд, у районній поліклініці, то ендокринолог розводив руками та лякав серйозними відхиленнями. Я не знаю, чому аргументи про худу маму і тата його не переконували. Аналізи з пальця, пошук паразитів, низький гемоглобін… Ох, моя мама справжній воїн у цьому питанні. Вона розгорнула цілий фронт боротьби за підвищення гемоглобіну і таки взяла висоту з омріяною позначкою 100. Мені купували червону ікру, гранатовий сік, різні фрукти, словом, плекали як могли… А кілограми ніяк не прибували. Паралельно з усією метушнею я ходила на танці, вчилася у школі, співала, бігала, стрибала та навіть грала у баскетбол із маленьким зростом і такою ж маленькою вагою. У дитинстві я й не надто переймалася тим усім, якщо чесно. Та не було й дня, коли б мені не сказали, що це ненормально – так мало важити.

Відчувати сором чи то ніяковість через свою худорлявість я почала в період статевого дозрівання. Коли й хлопці заглядаються на тебе, і ти сама починаєш розуміти свою привабливість. Ні, шкільне кохання у мене, звісно, було. Та не було любові до себе. Був тотальний дискомфорт від перебування у власному тілі. Одягалася в школу – жодних спідниць, бо завжди знайдеться хтось, хто скаже «ноги як патички». Штани – до класу 10-го я і не пригадаю, аби в гардеробі були такі, які могли б мене обтиснути (як тоді було модно). А купівля одягу щоразу перетворювалася на якісь тортури. Я дуже любила купувати речі, та максимально ненавиділа їх міряти. Бо щоразу не бачила у дзеркалі те, що хотіла. А ці міські районні ринки, де ти ховаєшся за шторку, яку продавчиня тримає однією рукою, у другій – чай, «бо тобі й так нема чого ховати». Жах. Одна купівля білизни коштувала сотні нервових клітин, коли намагаєшся знайти бюстгальтер менший від найменшого.

У 9-му класі ми з дівочою командою поїхали на змагання з баскетболу. Тоді довелося зшити бюстгальтер позаду, бо навіть остання застібка була мені завеликою. Так-так, худим теж буває некомфортно. Та якщо до класу восьмого-дев’ятого ми ще всі менш-більш однакові, то у старшій школі розпочинається період, який я називаю «не маєш комплексів із дитинства – організуємо». Дивно, та організацією іноді займалися не лишень однолітки, а й вчителі. Розумію, що часто ні перші, ні другі не робили це навмисне. Але мені від того легше не ставало.

Наприклад, на одному уроці я стояла посеред класу, відповідала домашнє. Як завжди, все добре, відмінниця ж не може по-іншому. І вчитель, мабуть, хотів зробити мені комплімент (принаймні, я хочу так думати) і сказав, що дівчат можна поділити на два види: красиві та розумні. «От Оксана у нас розумна», – і щиро намалював у журналі одинадцятку. Господи, якби він тоді знав, як сильно тієї миті, коли на мене дивився весь клас, я хотіла бути просто красивою.

Так, це зараз, коли мені під 30, я розумію все про позицію жертви, чому це виникає тощо. Що кожен прекрасний у своїй індивідуальності. Це тепер я приймаю себе й справді кайфую від зображення в дзеркалі – і коли худну, і коли набираю один кілограм. А тоді я приходила зі школи з думкою «чому я не така, як усі?» Чому людям взагалі важливо звертати мою увагу на особливості мого ж тіла – рук, ніг, грудей?

Я справді через це дуже комплексувала. Були хлопці, яким я дозволяла акцентувати на своїй вазі увагу. Дозволяла їм вважати, що захуда і мене таку не можна любити. Бували дні, коли я їла, примушуючи себе, аби лиш набрати той кілограм і сподобатися йому нарешті! «Все було б інакше, якби ти була грубшою». Мені довго боліли такі слова. Я не знаю, як пояснити, та це максимально створює в тобі дискомфорт із думок «я не така». І це ненормально. Жодна дівчина не повинна катувати себе дієтами, лишень щоби комусь подобатися. Ти кайфуєш від себе у дзеркалі – супер. Твоя вага якось шкодить здоров’ю – змінюй це. От і все.

Ніколи не забуду, мабуть, як один вчитель сказав, що я пізно вийду заміж, бо мій фізичний вік – 16 років. Це був вечір зустрічі, мені на той час було вже десь за 20. Я не лихопомна. То радше запам’яталося саме через отаке формулювання. Таке дивне припущення, що заміжжя жінки може залежати від вагових аспектів. Та від них залежить хіба що пояс із боксу. Деякою мірою любов до себе і є щоденною боротьбою – із собою, із суспільством, із іншими обставинами. Та хай йому грець, коли одружувалася, важила 43 кілограми. А щастя того дня відчувала на всі 100. І коли набираю вагу чи втрачаю, чоловік любить мене однаково. От парадокс.

Раз у житті я важила багато. Для мене то справді було багато. Десь на четвертому курсі університету я набрала декілька кілограмів – і важила тоді майже 48. Ото вже було свято для всіх. Тривало воно недовго, до вимушеної операції, після якої я знову схудла і впродовж трьох років не могла вагу зрушити з місця. Потім вирішила додати фізичні вправи, посилити харчування і сяк-так дотягнула до 45 кілограмів. Та я знаю себе. Моєму організму достатньо стресу, і кілограми, які я відчайдушно набираю місяцями, можуть піти всього за декілька днів.

Тому в деяких людей зайва вага, так само як і худорлявість, може бути результатом якихось особливих процесів у організмі. Іноді вони не для загалу. Чи те ж здоров’я підводить, чи то депресія, гормони… Звідки нам в біса знати, що проживає кожна людина? З чим вона бореться щодня?

«Як ти ходиш на тих патичках? Це ж капець!», «Нічого, і груди виростуть, і стегна ширшими стануть, тільки-но народиш дитину», «Ну, то може треба нарешті поправитися, щоб народити?» – чула іноді й таке. Та зі свого досвіду можу сказати, що сприймати усі болісні коментарі стає легше, коли розумієш причину їхнього виникнення. І часто то геть не людське бажання вставити своїх п’ять копійок. Іноді помітити чийсь недолік – всього лиш спосіб приховати свій. Так, аналізуючи всіх людей, які десь намагалися наставити мою вагу на путь істинну, розумію, що це теж люди з певними ваговими особливостями. Хтозна, чи любили вони себе в момент, коли ранили мене.

Відслідковую і те, що чим більше приймаю себе, тим менше хтось насмілюється коментувати мої кілограмчики. Бо й справді увесь негативний досвід у цьому припав на час тотального неприйняття. «Боже, ти так схудла! Ти ще худіша, ніж в університеті!» – якось крикнула посеред міста однокурсниця, з якою ми давно не бачилися. І зробила це так емоційно, наче ми навчалися не на філологічному факультеті, а разом із Гаррі Поттером у Гоґвортсі.

Зараз мене це веселить. Справді. Тоді воно бісило. Єдине, що й досі засмучує, – людська недоречність. Її, на жаль, більше. Ні технічний прогрес, ані Ілон Маск зі своїм Марсом не примножує людського розуміння чужих проблем. Усвідомленість – те, чого дуже не вистачає сучасній людині. Мою маму десь до 45 років запитували, чому вона худа. Хоч я зауважу, виглядала вона тоді бомбезно (як і зараз). Я не маю на меті розірвати той ланцюг запитань. Знаю, що все одно будуть ті цікаві та зацікавлені, будуть ті, які не задумуються, що і як говорити. Не тому, що неосвічені, не тому, що хочуть вколоти. А просто, бо люди – такі люди.

Мені 27, я важу 45 кілограмів зі зростом 165 см, мій індекс маси тіла на дві одиниці нижчий від норми. Я займаюся стретчингом, їм здорову їжу, іноді нездорову, працюю, виглядаю на 16, мені все ще продають алкоголь із паспортом. Чи мрію я набрати вагу? Якщо це якось покращить моє здоров’я – так. Та якщо додаткові кілограми не відіграють ролі в якихось важливих фізіологічних процесах мого організму, отже, вони і не треба. У будь-якому випадку в пріоритеті кожної жінки має бути її здоров’я та комфорт (фізичний і ментальний). Не існує модних фігур. Існують не модні у мисленні люди.