купити рекламу

Я спала зі своїм босом. Це було багато років тому. Я давно змінила роботу. Він переїхав до Америки. Але після того, як відбувся рух #MeToo, він перетворився на параноїка.

«Якби ти тільки захотіла, моє життя було б зруйноване!»
Писав він в емейлах.

«Ти б могла мене запросто знищити!»
Говорив він під час дзвінків у скайпі.

«Згадай усі наші переписки, готельні номери і спільні поїздки! Я був таким необачним!»
Повторював він під час зустрічей, коли приїжджав в Україну і ми випивали у барі.

Спочатку мене ці розмови навіть веселили.
– Якби я заперечував, хто б повірив, що це було взаємно?
– А хто сказав, що це було взаємно?
– Тобі смішно, так? По-твоєму, це смішно?!
– По-моєму, це смішно.

Коли запустили кампанію #MeToo, моєму колишньому босу Максиму (ім’я я, звісно, змінила) почали снитися жахи, в яких я публічно розповідаю, що він мене домагався. І як докази надаю його листи, свідчення колег та записи телефонних дзвінків, де він обіцяє покарати мене як неслухняну суку, аби мій крик чули аж у відділі кадрів.

«Якби ти тільки захотіла, то назавжди знищила б мою репутацію!»

Він був жорстким амбітним кар’єристом, якого боялись і поважали в колективі. Між нами все почалося того вечора, коли він читав мій звіт і був вкрай незадоволений (якщо сказати м’яко). Це був документ, над яким ми цілим відділом працювали щонайменше місяць. Я вийшла з офісу в сльозах. Він наздогнав мене. Запропонував випити й обговорити ситуацію. Після третього коктейлю я забула про звіт і згадала, які красиві в нього вилиці, жили на руках і зад. Не пам’ятаю, як ми дійшли до гри «правда чи викуп», але наступний спогад – коли я стою в готельному номері і наказую:

– Знімай сорочку і на коліна. Ти тут більше не командуєш.

Це був драйвовий та пристрасний роман, який тримався на цілковитій секретності і, що найголовніше, на взаємності з обох сторін. Через рік мене захантила інша фірма, він переїхав до США, але ми жодного разу не пошкодували про наш таємний божевільний роман. Аж доки кримінальна справа проти Вайнштайна не позбавила його сну.

– Чого б я мала звинувачувати тебе у домаганнях? Ти мене погано знаєш? Чому раптом ти про це заговорив? Зрештою, це мене ображає. Може, досить?
– Ти не розумієш, – казав Макс, – мене жахає сам факт: якби ти тільки захотіла – мені кінець.

Він сказав не «кінець», а інше слово, яке означало загалом те ж саме.

Я почала рідше відповідати на його повідомлення і частіше думати про те, що саме він мав на увазі.

Окей, припустимо, я підла людина і хочу йому насолити, написавши у Фейсбуці: «Він насварив мене за звіт. Я поверталася додому в сльозах. Він покликав на розмову. Напоїв мене. І примусив до сексу. Потім наші зустрічі повторювались – я не могла йому відмовити, через страх втратити роботу». І хештег #MeToo.

Уявімо, що це повідомлення репостить феміністична спільнота. Інші жінки мені вірять і в пориві солідарності та на хвилі правозахисного руху цей текст поширюють де тільки можна. Знайомі пригадують, як бачили нас у кафе. Колеги підтверджують підозрілу поведінку і переконливу кількість спільних відряджень. Його публічна кар’єра в успішній американській компанії під загрозою, а репутації – кінець. Так це працює в його кошмарах.

А тепер поглянемо на цю параноїдальну історію з погляду здорового глузду. Я зібрала три головні причини, чому Макс помиляється, і надіслала йому емейлом.

Причина №1 – реальні жертви мовчать, бо їх «мочить» система

Не знаю, як можна всерйоз говорити про наклеп, коли навіть справжні жертви домагань не здатні нічого довести. Про «подвиги» того самого Вайнштайна знала вся кіноіндустрія. Про них навіть жартував ведучий на церемонії нагородження «Оскар»: «Зараз на сцену вийдуть номінатки, яким більше не треба вдавати, ніби Гарві Вайнштайн їх приваблює». Чому вони мовчать? Бо разом із насильством від багатої та впливової людини жертва отримує неприємні «бонуси» у вигляді зв’язків, пулу юристів та вірного оточення, яке завжди готове вступитися за агресора і зацькувати жінку.

Є така книжка «Вона розповіла», де журналістки Меган Туей та Джоді Кантор розповідали про своє розслідування Вайнштайнових злочинів. Вони виявили в архівах поліційних відділків феномен так званих заяв-одноденок. Коли жінки писали скарги на Вайнштайна, а потім його юристи погрожували їм брудною інформаційною кампанією, судами та видворенням із професії. Заяви реєстрували, але потім скасовували на вимогу постраждалих. Жінок звинувачували в меркантильності через круглі суми мирових угод, не переймаючись питанням, хто б їх захистив проти зв’язків та ресурсів мільйонера-агресора.

Національне опитування з питань рівності чоловіків і жінок в Україні виявило, що 76% жінок, які стикалися із сексуальним насильством, не зверталися до правоохоронних органів.

Мій екс-бос боявся, що я збрешу про насильство – у світі, де сотні років жертви реальних домагань мовчать про правду.

Причина №2 – жертвам не вірять

Відкрийте будь-яку статтю в гламурному виданні про заяву жінки щодо домагань. Що ви побачите? Спойлер. Ви побачите сотні коментарів, у яких читачі висловлюватимуть свій впевнений вердикт у невинуватості агресора. Люди, які не знайомі особисто із фігурантами історії та не читали матеріалів судової справи, навперебій заперечують публічні заяви про насильство. Навіть ті, де насильство таки було. Ембер Хьорд може мати скільки завгодно синців і відеозаписів із неадекватною поведінкою Джонні Деппа. На її боці може бути навіть британська судова система. Але чи хвилює це тисячі підписників сторінки The Sun, коли Джонні – «така лапочка»?

Мій бос боявся, що я зведу на нього наклеп у суспільстві, де мені з великою ймовірністю не повірили б, навіть якби домагання і справді мало місце.

Причина №3 – сама винна

Коли моя подруга була тінейджеркою, її у шкільній роздягальні облапав однокласник. Подруга в істериці побігла скаржитись до вчительки і почула таке:

– Як ти думаєш, чому до одних дівчат пристають, а до інших – ні? Ти не запитувала себе, чому він поліз саме до тебе?

Так моя подруга вислухала лекцію про «провокативну поведінку», «спокусливий зовнішній вигляд» та «флюїди», які вона розповсюджує, згубно впливаючи на неокріплий мозок спантеличеного підлітка. Коли він продовжував до неї приставати, вона просто терпіла, засвоївши урок віктімблеймінгу.

Поліція часто відмовляється приймати заяви від жертв зґвалтування, а українська судова система дає задню, коли стикається з реальними випадками насильства. Згадайте бодай справу військовослужбовиці Вікторії Сікал, яка звинуватила командира військової частини у домаганнях. Прокуратура раз за разом відмовляється оголосити підозру посадовцю, навіть отримавши всі необхідні для цього документи. Оперативники не проводять слідчі дії. А правозахисники певні – справу демонстративно затягують. Посадовець і далі працює. Життя Вікторії – назавжди розділилося на «до» та «після».

Мій бос боявся, що я зруйную його репутацію, не замислившись, що трапилося б із моєю.

Доки я писала Максиму листа, на мене накотилася лють. Через те, що суспільство досі не розуміє, наскільки ідіотською є ідея про те, що звинувачення у домаганнях – це така собі розвага, спосіб прославитись чи заробити. Бо ми живемо у світі, де статистика правозахисних організацій може кричати про кількість жінок, що потерпали від насильства. Але заговорити про це вголос досі означає перетворити своє життя на кошмар. Це біль і тяжка боротьба для тих, хто пережив такий жахливий досвід. «Наскільки хворою має бути уява Макса, аби припустити, що людина добровільно може поставити себе в такий контекст?» – думала я.

За кілька днів Максим відповів на мій емейл. Він написав, що того вечора зі звітом все було гаразд. Це просто був його план, щоб через почуття провини я не відмовилася піти з ним на коктейлі. Він зізнався, що не дав мені підвищення, на яке я заслуговувала. Документи чекали на його підпис ще до того, як між нами все закрутилось. Але тоді мої повноваження унеможливили б наші спільні відрядження, якими він дорожив не з професійних міркувань. Він написав, що сплутав муки совісті із параноєю.

Якщо раптом ти це читаєш – я пробачаю. Але на той емейл так і не відповіла, бо не знайшла в ньому слова «вибач».