Марокканські дива. Диво №3

Коли я вже майже захлинулася сиром і сльозами, до моєї будки зазирає стілець. За ним вимальовується пара очей, великих, темних, а в них блищить подив. Стілець раптом зупиняється, перед тим як бути поставленим тут, всередині. Він завис над мокрою мармуровою поверхнею, а над стільцем зависло наше сум’яття – моїх очей і тих, інших.

Марокканські дива. Диво №2

що сидів поряд, я того не пробачу ніколи.

В якийсь момент я прокинулася, витерла слину рукавом і глянула у вікно. Темрява. Хоч око виткни. Але ми десь стоїмо. Але ж темрява. І не схоже це на якийсь автовокзал чи зупинку. Хлопець поряд прокинувся теж, але одразу ж знову заплющив очі, покосившись на мене.

Марокканські дива. Диво №1

Я стою у дерев’яній будці і жую сир. Він не порізаний – єдиним 300-грамовим шматом. Ножа в мене немає, а якби й був, не стала б шукати його у своєму бездонному, просякнутому дощем, розчаруваннями й страхами наплічнику. Кусаю сир і хлищу «Джек Деніелс» із пластикової пляшки з-під кока-коли. На вході до рота «Джек» змішується з солоними сльозами і стає ще бридкішим. Я ж не люблю сраний віскі.

Стоїцизм по-карпатськи

Ми вийшли з поїзда у Косові. Таке собі маленьке 8-тисячне містечко Івано-Франківської області. На плечах – наплічник, у шлунку порожньо. Це було давно. Нас було двоє. Власне, ми приїхали з метою придбання вишиванок. Бо досягли вже того рівня свідомості, коли, маючи український паспорт і вже навіть законно полюбляючи медову з перцем, не мати нормальної вишиванки – сором.

Карпаты – one love, или как я влюбилась в кухню без претензий

На фестивале "Уличная еда", который грянет в эти выходные, обещают удивить кухней Восточной Европы. Но что мы знаем о гастрономических особенностях этого региона? Кухня ближайших соседей – Польши, Беларуси, Чехии и Венгрии – не так популярна, и даже об украинской...

Нордичний (відморожений) автостоп у Норвегії: одна дивна історія

Повз мене проноситься велетенська вантажівка, і мене спочатку обдає бризками з її кузова, а потім за інерцією затягає у шлейф, наче кометний пил. Це вже п’ята вантажівка за ту годину, що ми тут стоїмо. А стоїмо ми на коротенькому відрізку дороги, яка виходить з тунелю ліворуч і заходить у тунель праворуч. А навколо гори. А за однією горою – фьорд, яким нас сюди принесло. А зверху падає дощ. І зліва направо з тунелю в тунель пролітають автівки – так, що в мене аж паморочиться в голові. Тут не лише вантажівки, а й легковики. Всі такі різні, але всіх їх об’єднує одне – те, що їм усім впадло підбирати нас, чотирьох вже зовсім мокрих дівчаток із велетенськими наплічниками. У їхніх салонах тепло, сухо, і підібрати нас хтось із них міг би, якщо б це була Грузія. Але це Норвегія.